«Штурмгевери» та норвезькі сльози у Києві

27 липня ліві активісти поклали квіти до посольства Норвегії. Людей було порівняно небагато – але київська преса охоче відгукнулась на цю акцію пам’яті жертв терористичного акту, який зчинив ультраправий фанатик Андреас Берінг Брейвік.

 –  Дивно, що таке не організували ще позавчора. Друг пише з Мілану, що італійці повиходили на вулиці із свічками. А в нас тільки офіційне співчуття від януковичів. Народ ніби не розуміє, що це могло статися і в Україні – навіть скоріше, ніж там, де це сталося, – відповів колега, коли я кинув йому запрошення.

Сама акція була дуже простою. По хвилині мовчання відбувся короткий мітинг. Активісти Об’єднання «Боротьба» та студентської профспілки «Пряма дія» розповідали про небезпеку поширення ксенофобських упереджень, які пустили глибоке коріння у свідомості українців. Про те, що ультраправа партія контролює місцеву владу у величезному регіоні країни. Що український навколофутбольний рух, за мовчазної згоди суркісів, ахметових й коломойських, перетворився на легальну форму розвитку нацистських організацій. А численні тренувальні табори майже відкрито проводять вишкіл парамілітарних формувань, штампуючи майбутніх українських брейвіків.

Було помітно, що ці промови не до вподоби багатьом з журналістів, які зібралися біля норвезької амбасади. Вони слухали про Брейвіка та «Свободу» – а задавали питання про міфічний «лівий тероризм» та «ісламіську загрозу» для Європи та України.

Я вкотре сказав собі, що проблема, яку так жахливо висвітлив теракт Брейвіка, аж ніяк не стосується самих лише ультраправих фанатиків. Радикальні наці, з їх вишколами та вуличними нападами – це тільки верхівка колосального айсберга, крижаної глиби ненависті та невігластва, що стала наріжним каменем сучасної свідомості українських інтелігентів.

Адже, було зрозуміло: багато хто з колег-журналістів – цілком мирних, аполітичних людей – загалом поділяють базові тези ідеології норвезького вбивці. А саме – його войовничий антикомунізм, «християнський» консерватизм та ірраціональні упередження до чужинців.

За день по кривавих терактах я крокував центром Києва, по Майдану – біля розкладок, на яких завжди можна купити національні сувеніри, матрьошкі, диски «повстанських пісень УПА», «Майн Кампф» та антисемітські книжки. Коли раптово почув мелодію знайомої пісні:

Машингвери, Штурмгевери,
відкривай, мерзота, двері!
Ми прийшли вже, гейя, гойя, гей.
Кров схолоне, буде лятись.
Хтось зависне на гілляці.
Ми прийшли вже, гейя, гойя, гей.

Згадався натуралістичний кліп на цю пісню, яким нещодавно захоплювалась наша офісна публіка. Його кіногерої, браві упівці (у яких легко вгадувались ті самі перевдягнені офісні ховрашки), вправно вішали та розстрілювали зрадників України.

Я певен: представники середнього класу, що споживають цей ідеологічний продукт, ніколи не проходили вишколи – хіба що у кнайпах, за кухлем пива, яке добре смакує до патріотичних видовищ. Більшість з них навряд чи змогли б зарубати сокирою курку. Проте, у своїх мріях, сублімованих завдяки комп’ютерним шутерам, вони витончено, із задоволенням розправляються з численними ворогами нації та держави. І якщо ці вбивства врешті стануть реальністю, вважатимуть їх не злочином, а справедливою карою.  

«Штурмгевера мені!» – цей бойовий клич офісного буржуа, кинутий колись на відомому нацдемівському форумі, є квінтесенцією почуттів українських інтелігентів. Вони досі мріють бачити комуняк на кожній вакантній гілляці у парку, де вранці вигулюють своїх цуценят. Зрештою, чого ще можна чекати від тих, хто аплодував огидній писанині Шкляра, що оспівує вбивства «юдейських» комісарів та «кацапидл»?

Я дивився на журналістів, і міркував – якщо вже завтра правий фанатик вдарить молотком якусь голову, повну «антиукраїнських» думок  – чи висадить вибухівкою якійсь кепеушний офіс – тисячі мирних, ліберально налаштованих громадян заходяться завзято виправдовувати його дії. Так само, як вони виправдовували дії Коханівського, Синькової чи тризубівців.

Адже факт існування людей з інакшими поглядами, чи інакшим кольором шкіри, є для них провокацією, яка виправдовує будь-які злочини «патріотів». І саме це, приязне, майже заохочувальне відношення з боку інтелігенції, робить злочини брейвіків реальною перспективою для України.

По закінченні акції до нас підійшли подякувати кілька норвезьких громадян. Вони дізналися про пікет із преси, та прийшли туди раніше за всіх. Ці люди не мали відношення до посольства. Один з них, Андреас Мюте з невеликого міста Хегесунн, розповідав про своїх знайомих, які опинилися у острівному таборі під час нападу Брейвіка. Дівчинка – лідер місцевого молодіжного осередку Робітничої партії у їхньому провінційному містечку – сховалась та вижила. А іншого п’ятнадцятирічного підлітка було вбито.

 –  Як можна вбивати людей лише за те, що вони інші, мають інші позиції та думки?, – розгублено питався він в журналістів – білява людина з міцною статурою та характерною «нордичною» зовнішністю.

Цікаво, чи багато з моїх колег, з їхньою схильністю до істеричних сплесків войовничого патріотизму, бодай раз задавали собі це питання?  

 – Учора по всій Норвегії відбувалися жалібні ходи. На них зібралися сотні тисяч людей. Я зайшла до помешкання чоловіка – він сидів біля монітору, та плакав, – розповідала нам українська дружина Мюте.

І мені ще раз згадалася пісня про «штурмгевери».