Голод і жандарми

От редакции: LIVA.com.ua продолжает публиковать тексты группы журналистов из европейских стран и США, которые в 1935 году посетили голодающие села украинских Карпат, опубликовав серию материалов о положении крестьян-русинов. Историческая память об этой трагедии не укладывается в текущую политическую конъюнктуру, и потому откровенно замалчивается в наши дни.

Підкарпаття – колонія. Власникам концессії є фірма «Латориця» та аграрна партія. Це сьогодні вже загальновідомі речі, які не потребують доказів. Та й досі ще не всім відомим, хоч і повсякденним, загальним і незаперечним фактом є те, що прямим наслідком колоніальної долі та аграрної концессії на Верховині є тільки два зримі та відчутні прояви життя — голод і жандарми.

Сумною особливістю українських сіл у польщі є каральна експедиція. Українські села у Чехословачичні в 1932 році вже теж зазнали таких методів Пілсудського. Жертвами і тут, і там стали українські трудящі. На Верховині живуть і голодують українці. Десятки років вони без ремствувань терпіли, і світ знав, що вони звикли до голоду. Голод, як це гарно тлумачить братиславська урядова газета «Регел», – звичайно, поняття відносне. Але ж він навіть на Верховині має свої межі. Є певна межа, після якої мовчки терпіти не можна. Сьогодні голодують ті, які звикли до голоду, сьогодні волання виривається з грудей тих, хто раніше без слів терпів свою долю. Та їх волання чує лише жандарм, світ лишається глухим. Закон не забороняє голод. Але він виступає проти колективного крику-протесту зневірених людей, бо цей крик привертає до себе увагу.

Гейтман, – бо що ж інше може в таких випадках робити окружний начальник демократичного уряду, – дає наказ: шукати козлів відпущення, «підбурювачів», комуністичних агітаторів. Жандарми ловлять кількох «бунтівників», і, наклавши на руки наручники, збираються їх відправити у в’язницю. Та хтось біжить на дзінницю і починає бити на сполох. Усі жителі села збігаються, нерідко з мотиками і косами в руках. Із жандармських гвинтівок лунають постріли, є вбиті, кулька поранених. А завтра, як правило, серед ночі, у село на машинах прибудуть 50 чи 100 жандармів, «цілий регімент». Вони зайдуть у кожну хату. На людей посиплються удари. Задзвенять наручники.  Гейтманський закон карає, а жінки і діти голодують. Та проблема голоду на кілька днів відходить на задній план. Каральна експедиція! Вона побувала не в одному селі, не лише в Тур’ї Пасіці, але й по всій долині Тур’ї та інших місцях. А наслідки: при наближенні жандармів люди тікають у ліс.

Є села, з яких частина чоловіків тижнів тому втекла і в зимові холоди ховається в лісах. Дезертири, хоч війни немає. Втікачі в час «консолідації». У деяких обморожені ноги, їх довелося просто з лісу випровадити в лікарню. Був серед них також один звільнений з роботи вчитель. Тепер лежить в Ужгородській лікарні. Про деяких родичі вже три тижні нічого не знають. Василь Діянич серед ночі втік від жандармів у самій сорочці і підштанках. Наступного дня дружина віднесла йому гуню. З того часу невідомо, чи живий він, чи загинув, чи сидить в тюрмі.  Таких у Тур’ї Бистрій троє. Вони зникли. А кого це турбує? Чи дивно, що після всього люди говорять: «У нас не залишається нічого кращого, ніж красти, грабувати, убивати». Цих утікачів виплекали штучно, терором. Вони інакше говорити й не можуть.

Комуністичне підбурювання? Тут нема потреби підбурювати. Голод робить терпеливих і дуже спокійних людей відчайдушними. Адміністративний і державний апарат перетворився в каральний автомат для придушення голодуючих. Але той, хто вміє тільки карати і звинувачувати, хто посилає  проти змучених відчаєм людей жандармів, той мусить взяти до уваги й таке: тут, у зоні голоду, далеко від Праги, від міністерства соціального забезпечення, є села, в яких маса безробітних, а допомога по безробіттю в цих селахм просто невідома річ. Інакше й бути не може, адже гейтмани доповідають, що в усьому Підкарпатті станом на 1 березня нараховується лише 808 безробітних. Згідно з цим донесенням, на территорії, де найбільше лютує голод – Перечинському та Великоберезнянському районах, – взагалі нема безробітних! Поправки в ці цифрові дані вносяться жандармськими багнетами. Одне село все-таки одержало 20 блоків (продуктових карточок) на 10 крон, але й того домоглися люди після демонстрації. Однак ті ж демонстранти, які одержали блоки, потім за участь в демонстрації були оштрафовані на 20 крон. Отже, держава роздає милостині по 10 крон, щоб потім здерти з людей вдвічі більше. Це найбільший лихварський процент. Я не тільки письменник – в себе вдома, в селі Штос, ще й сільський староста. З делегацією безробітних я побував в окружному уряді. Нас прийняли, багато чого обіцяли, ще й роздали людям якісь крихти.

На Підкарпатті, в Перечинському та Великоберезнянському районах, навіть ту делегацію, яка йде до нотаря, зустрічає жанжарм. А хто наважується піти до царка — до гейтмана, – тому, замість хліба, дають 21 день ув’язнення. Михайло Бичка, Олекса Фаркаш, Василь Гушко, Степан Кульчицький та Ян Богуслав із Кострина й Розтоки досі сидять ( на останнього власті особливо сердиті, бо він чех, чому ж не йде разом з ними, з чеською колонією, з фінансистами, службовцями, жандармами, чому підтримує українську бідноту?).

Нехай ніхто не дивується, якщо ці люди вміють тільки скаржитись, якщо в них киплять злість і гіркота. Ці люди, незважаючи на жандармський наказ (за яким троє чоловіків не можут разом з’являтись на вулиці), великими юрбами чекали нас і, підходячи до довжелезного Ренна, говорили: «Ми протестуємо проти ув’язнень,  проти голоду, протестуємо проти того, що жандарми бьють нас, а коли вже бьють, то хоч не по голові». Жандарми проходжуються селами по двоє, по троє, не відходячи від нас ні на крок, і чинять спроби розсіяти натовп. Але сьогодні це їм не вдається, хоч людям добре відомо, що після того, як ми підемо, вночі до них знову прийдуть жандарми, і кожному, хто насмілиться стати з нми до розмови, а потім впустив нас до хати, доведеться потім розплачуватись. У Туриці на наших очах заявили людям, що зібрались біля нас: «Чого добиваєтесь? Адже нема зборів. Хіба під час мадярів усе було в порядку, що ви наче пошаленіли?» – «Але тоді принаймі у нас був хліб!» – відповідає якийсь сміливий голос. – «Коли так, то йдіть до Угорщини!».

Тільки в Тур’ї Пасіці панує тиша. Ще до нашого приходу жандарми заборонили людям вступати у розмову з нами. Після цього значна частина чоловіків знову втекла у ліс. Коли ми прибули в село, воно наче вимерло, люди тільки здалеку спостерігали за нами. Сільський комітет єдності, який мав би роздати дарунки Міжнародної робітничої допомоги, теж утік до лісу. Люди, яки змушені рятуватись від хліба у лісі! Урядові газети мають рацію: тут немає і не може бути голоду, коли сором’язливі  верховинці від хліба тікають у ліс.

Цей дикий, панічний страх – результат жандармських погроз – промовисто підтверджує факт тяжкого терору, який приглушує всі людські прояви. Та поволі почали збиратися люди, прийшли жінки зі скаргами на злидні, підійшли також батьки Юрка Дерев’янка, «найбагатші жителі села» (бажаю такого багатства лакеям від преси, що це вигадала), і мовчазно, сумно стали передоб’єктивами фотоапарата.

Золтан Фабрі

Читайте по теме:

Ерскін Колдуелл. Хліб в Ужку

Исаак Бабель. Великая Старица

Бруно Фрей. На Верховині, у краю голоду

Карел Бергкоф. Голод у Києві

Андрей Манчук. Сенокосы

Александр Панов. Голод

Сергей Одаренко. Покушение на Голодомор

Марк Колесник. Не нужно оправданий