Дім з мезоніном

– Нет, двадцать лари – это без еды. С едой сорок пять.

– Испанцы сказали, что платили по двадцать, – зітхнув я.

Ми з дружиною поскидали вкриті шаром пилюки рюкзаки та притулили їх до сірої зовнішньої стіни будинку. Внутрішній бік моїх біцепсів прилипав до боків. Шов майки тер спітнілу шкіру. Серпень – він і у Верхній Сванетії спекотний.

– Испанцы неправильно заплатили, но я уже не стала ругаться, – сказала Тамара.

Тамар була висока грузинка років п’ятдесяти, з худим обличчям. Вона була вдягнена, як багато грузинок, у довгий чорний одяг строгого крою. Траур триває тут довго.

– Вы же были на базаре?

Я кивнув у відповідь.

– Сами видите, – продовжила Тамара, – сколько в Местии стоят продукты.

Тамара розмовляє російською з паузами: підшукує слова.

– Да. Мы понимаем, – сказав я і тихо звернувся до дружини: – І що тепер?

– Треба помитися, – насупила брови дружина.

Попередню ніч ми ночували в наметі на пагорбі. Чудовий вид на Местію, прекрасний – на засніжену Ушбу, ще кращий – на Тетнульді. Ввечері біла верхівка Тетнульді відсвічувала рожевим. Але от вода – лише зі шланга, який веде, за місцевою легендою, в резиденцію самого Саакашвілі.

Тепер ми хотіли помитись і сховатись у домі Тамари від пилюки й вантажівок. Сотень вантажівок. Сотень стовпів куряви. Бо центральна вулиця Местії виявилась однією велетенською будовою. Будували шикарні готелі. Десятки шикарних готелів. За місцевою легендою, Саакашвілі вирішив зробити тут «маленьку Швейцарію». Друзі з Тбілісі попереджали нас, що їхати до Сванетії треба зараз, поки її не зіпсували ошвейцарюванням.

– Давай тоді без їжі, – сказав я дружині, озираючись на ворота, за якими прогуркотіла вантажівка, піднімаючи хмару пилу. – Просто заради душу. Я куплю хліб за ларі, та ще овочів.

– Угу.

– Извините, – усміхнувся я до Тамари. – Мы тогда без еды, если можно. Просто комнату.

– Конечно. Проходите, пожалуйста. Может, пока чаю? – й відчувши паузу, Тамара поспішила додати: – Это я уж вас угощу.

– Гмадлобт, – подякував я.

У передпокій назустріч нам вийшла чорнява дівчина, ще худіша, ще вища за Тамару.

– Эка. Моя дочь, – представила Тамара. – Кстати, она говорит по-английски.

– I also speak Russian but I prefer English, – усміхається Ека. Її англійська, як у багатьох молодих грузинів, справді виявляється значно кращою за російську. Ека по-підлітковому худорлява, вища на зріст за мене. З великими руками й ногами. Дещо нескладна, як бувають дуже високі люди. Зі щиро дружньою усмішкою. Здається, сором’язлива. Ека також у чорному.

– Она мне помогает, пока каникулы, – пояснила Тамара. – Ну, идите пока, располагайтесь. Эка покажет вашу комнату.

Ми піднялися на другий поверх зовнішніми сходами. Кімната була півтемна і здавалася після спеки приємно прохолодою. Ми скинули рюкзаки й через хвилину спустилися вниз.

***

Гарячої води не виявилося. Протічної води не було взагалі.

– Не знаем, когда будет, – розвела руками Тамара. – Видите, весь город перекопали.

Милися ми з тазика, поливаючись із радянського пластмасового синього глечика. З цього глечика зливали й воду в унітаз. Але відразу вирішили залишитись іще на одну ніч. Була якраз середина двотижневої поїздки по Грузії, й ми хотіли взяти паузу і двічі переночувати в одному місці, але при цьому не в наметі.

Ці дні тепер згадуються як найприємніші за всі два тижні. Цей дім – як найзатишніше місце в Грузії.

Підніматися в кімнату треба було сходами зовні будинку. Сходи вели на широку відкриту терасу. Вже з неї ти заходив на поверх. Усередині було три або чотири кімнати, перша з них – наша. Навколо кімнат по периметру – ще одна тераса, тільки вже крита. Позаду кімнат – велетенська порожня зала. Все заставлено старими масивними меблями.

Ека постукала в наші масивні двері:

– Mum's calling you to come and have some tea.

Моя дружина вибачилася, що дуже втомлена й полежить. Я сам спустився в кухню в радянському стилі. Важкі фарбовані блакитним табуретки, як у моєї прабабусі. Вкритий клейонкою стіл.

– А это домашнее варенье. Я делала. Это из... Эка, – й вона звернулася до доньки грузинською.

– I'm not sure, I think it's called blueberries, – повернулась до мене Ека.

– Ага, – я замислився. – Тоже не знаю, как по-русски. Я тоже не все слова сразу нахожу.

– Да, мы слышали, что вы с женой по-украински говорили.

Як у всіх грузин, із якими ми спілкувались, у Тамари й Еки виявилися друзі та родичі в Україні.

Мені тут подобалося. Після втечі з суцільної будови на вулиці. Прохолодно. Нема пилюки.

Здається, Ека з Тамарою теж відчували до нас симпатію.

– А где ближе всего продукты купить? – запитав я.

– Дешевле на базаре. Подождите. Я вам посуду хоть одолжу.

– Гмадлобт, – я трохи схилив голову й приклав руку до грудей.

Я піднявся з кількома тарілками та глибокими тарелями нагору. Перед нашою кімнатою стояли складені стосами книжки. Я відклав тарілки й почав переглядати корінці. Зверху знайшов збірку Чехова. Взагалі-то, це стало чи не основною причиною, чому ми залишились на два дні.

– Піду зразу по продукти, щоб потім нічого над головою не висіло, – сказав я дружині.

Вона мала справді втомлений вигляд.

– Щось я розклеїлась.

Я тихо причинив двері й вийшов на веранду. Зупинився й подивився хвилину на гори. З цього боку засніжених верхівок не видно. Гори темно-сині, майже чорні. Велетенські. Спокійні.

Я спустився і пройшов доріжкою ліворуч до воріт. Вийшов крізь припорошену залізну хвіртку.

За воротами починалась центральна вулиця. Я пошкодував, що не маю якоїсь маски.

***

Местіа, центр Верхньої Сванетії, й містом не назвеш – так, мікромістечко на дві-три тисячі людей. Кілька праралельних вулиць уздовж річкової долини.

Йти на базар було метрів п’ятсот. Але ці п’ятсот метрів лежали вздовж будівельної магістралі між центром і кам’яним кар’єром вище за течією. Камені беруть з дна річки.

Зліва сунула оранжева запилюжена вантажівка метрів у п’ять заввишки. Водій шукав рівнішого місця між коліями на ґрунтовій дорозі, які вже встигли виїздити інші вантажівки. Тому його одоробало сунуло прямо під парканом Тамари.

Я перескочив на інший бік і там притиснувся до паркану. Сіро-оранжеве одоробало з гуркотом повільно просунуло повз мене. Пилюка поповзла до очей. В рот. У ніс. Я закрив обличчя обома долонями, як козирком, і пішов, дивлячись під ноги.

Траву вкривав кількаміліметровий шар пилу та засохлої багнюки. Дивно, як вона взагалі росте – будують-то від весни. Мабуть, трава користується паузами, коли пилюку змивають зливи.

Тепер дощу не було вже чотири дні. Після кожної вантажівки я піднімаю поділ майки й закриваю обличчя, намагаючись дихати крізь тканину. Це ніби не Кавказ, а пилова пустеля. Я не бачу гір. Я не бачу знаменитих сванських веж. Я не бачу далі трьох метрів від себе.

Поки я повертаюся з базару, на ногах і в сандалях найбільший шар бруду з часів, коли я був підлітком. Такі брудні ноги бувають, коли цілий сухий серпневий день копаєш картоплю.

– Вы просто в неправильное время приехали, – каже Тамара, побачивши мене на порозі. – Вот приезжайте снова через пару лет. Здесь будет сказочный городок!

Так: ми з дружиною вже давніше помітили, що грузини відрізняються від українців непомірним оптимізмом.

***

Я йду митися з тазика. Мені-то багато не треба.

– Угу, сказочний городок, – каже потім чи то дружина мені, чи то я їй. Ми давно плутаємось, де чия думка. – Коли добудують свою маленьку Швейцарію, Тамара з Екою зможуть хіба що працювати в чужих готелях.

І ми зітхаємо. І принаймні я сподіваюся, що ми помиляємося. Що хтось таки зупинятиметься в домі Тамари, де нема особливих зручностей, і тоді, коли Местія стане «маленькою Швейцарією» з центральною вулицею, повною п’ятизіркових готелів. Що поруч із мажорами на джипах, яких ми вже зараз помічаємо, захочуть перебувати і звичайні люди. Не ми.

***

Коли першого дня приїхали маршруткою через красиві гори, вийшли на центральній площі. Перше, що бачиш: велетенський котлован. І проект на плакаті. Власник і виконавець – іноземна фірма. Чи то бельгійська, чи то німецька.

– Їдеш через ці казкові гори, розкривши рота – а тоді приїхав сюди, в місце призначення, а тут так гидко! Tan feo! – сказали нам пізніше двоє молодих іспанців.

Ми з іспанцями втекли з Местіа у високогірне село Ушгулі, де нарешті знайшли тишу, сванські вежі, лінивих корів між вежами й велич гір.

Але і тут, в Ушгулі стоять бульдозери. Мажори з Тбілісі, що приїхали сюди на власному джипі, розповідають, що в Ушгулі, дарма що Світова культурна спадщина під охороною ЮНЕСКО, планують збудувати готелі з басейнами.

Оце буде краса! Склобетон із басейном та тлі сванських веж. Чи так: сванські вежі й гора Шкхара на тлі склобетону, подібного до того, що ми вже побачили у Местії.

– Ці молоді люди дивно розуміють, що таке modernidad, – кажуть іспанці, підтягують лямки своїх рюкзаків, і ми пішки рушаємо в бік льодовика.

Тбіліські мажори фоткають гори айфонами й залазять у свій сріблястий джип. Одна з дівчат, що сидить на передньому сидінні, навіть не вилазила з машини: вона занурена у свій сріблястий комп’ютер.

***

Ми повертаємось до Местіа, яке поки що не стало казковим швейцарським містечком. Ми встигли. Із молдовськими альпіністами, які подорожують бідно, варять макарони й чай на вогнищі біля намету, ми йдемо до музею Хергіані. Музей на задворках, самосвалів тут майже не чути. До нас підходять оці такі добродушні кавказькі вівчарки, світло-жовті й кудлаті. Жодна така вівчарка за всі дні, що ми за ними спостерігали, не гавкнула не по ділу. Розумні пси.

Поки що Местіа переповнене молодими людьми. Вони приїжджають із рюкзаками, не мають особливих забаганок, живуть у приватних оселях, як Тамарин дім. Можуть обійтися й без протічної води.

Але вже з’являються й інші. Готельні іноземці. І столичні грузини на джипах.

Якось, коли ми йшли з базару до намету, по ґрунтовці були розставлені поліцейські. Кожні двадцять метрів. Поліцейські були дуже схожі на наших ментів. У кожного – рація.

Нас відтіснили з дороги і змусили чекати, аж поки проїхало з півдесятка великих чорних джипів. За місцевою легендою, це був сам Саакашвілі. Той-що-подолав-корупцію.

***

На щастя, на ранок після нашої першої ночівлі у Тамари пішов дощ. Він прибив пилюку. Вантажівки місили багнюку розбитої ними-таки дороги. Тільки гуркіт і трохи вихлопів – яке полегшення після хмар куряви.

Цілий день відпочинку.

Повільний дощ часом призупинявся.

Ми сиділи на відкритій веранді. На темно-синьому масиві гір пропливали смужки білого туману.

Оксана читала щось своє на читалці, а я намагався встигнути якомога більше з Тамариної збірки Чехова.

Стає прохолодо. Ми вдягаємо поверх майок вітровки. Часом заходимо у криту частину веранди. Літають від вітру фіранки. Оксана крізь фіранку має вигляд дещо таємничий.

І Тамарин будинок накладається в мене на Чехова, хоча, відриваючи очі від книжки, я й бачу зовсім не російські темно-сині гори. Я досі подумки та в розмовах із дружиною називаю будинок Тамари «дім із мезоніном», бо тоді поняття не мав, що таке мезонін.

Темно-золотисті шпалери в коричневу смужку в нашій кімнаті. Важка шафа зі справжнього дерева, з маленькими ключиками в замках дверцят. Велика зала з трьома люстрами позаду кімнат. Плетені крісла на веранді.

– Запишите наш адрес, – каже пізно ввечері нашого другого й останнього дня Тамара. – Может, кто из Украины будет ехать, вы им посоветуете. У нас тут украинцев любят.

І ми записуємо, й хочемо радити всім, бо це найзатишніший дім, який я знаю.

Пізніше я десь загубив той записник. Не впевнений навіть, що їх звали саме Тамара й Ека. Якщо ви будете в Местії – йдіть центральною вулицею, Давида Агмашенебелі, в бік аеропорту. Дім з мезоніном буде невдовзі за школою по ліву руку.

Я сподіваюся, що готелі у казковому містечку маленької Швейцарії не заберуть жильців у Тамари. Я сподіваюся, що в Местію будуть їздити не тільки джипами, а й тісними «газельками».

Тамара домовилася, щоб маршрутка на Тбілісі заїхала о четвертій ранку по нас прямо під її ворота. В Местії практично кожен кожного знає. Вранці вона сама провела нас.

– До свидания! – гукнула, помахавши вслід.

Ми помахали з вікна, але не знаю, чи Тамара бачила. Було зовсім темно. Не кричати ж із маршрутки. Люди дрімають.

І ось тепер я другий рік читаю на читалці Чехова, все поспіль і по колу. Й дуже часто, незважаючи на описи Чехова, бачу дім з мезоніном таким, яким побачив його в Местії. Цей дім я навряд іще коли побачу. Їдьте ви. Тамара буде рада.

Артем Чапай

Фоторепортаж автора

Читайте по теме:

Андрей Манчук. Батуми. Кавказская витрина неолиберализма

Володимир Чемерис. Короткий курс історії Сакартвело

Мурад Гаттал. Куда шагает Азербайджан?

Володимир Чемерис. Грузинський друже, перемагай!

Темур Пипия. «Забастовка грузинских металлургов»

Володимир Чемерис. Крихітка Цахес на прізвисько Саакашвілі

Ольга Смирнова. За что я вас ненавижу

Мамед Сулейманов. Бакинская весна