Інший сепаратизм. Каталонський варіант

Під час мандрівки вулицями Барселони перші спроби розгледіти архітектурне обличчя міста   будуть даватись нелегко — обвівши поглядом фасади будинків в очах рябить від яскравих жовто-червоних плям. Практично кожен балкон мегаполісу прикрашений смугастими каталонськими прапорами, частина з яких вже вигоріла від палючого середземноморського сонця.

Чисельність знамен справді вражає, значно перевищуючи кількість жовто-блакитних прапорів на балконах киян минулого літа — у часи патріотичного піку. Втім, на відміну від киян, барселонці демонструють цим жестом аж ніяк не «Єдину Країну», а власне право на самовизначення регіону.

«Сеньєра» — так каталонці називають свій національний прапор. Історія цього символу сягає корінням у глибоке Середньовіччя. Згідно старовинним документам, жовто-червоні смуги запровадив у 878 році Гіфре Пелос, коли отримав титул графа Барселони. Як би там не було, але сьогодні про аристократичне походження власної геральдики каталонці майже не згадують, намагаючись дивитись не у «сиву давнину», а у майбутнє. Тому традиційну Сеньєру у Барселоні зустрінеш вкрай рідко, натомість більшість каталонських прапорів оздоблені синім трикутником і п'ятикінцевою зіркою, що мимоволі нагадує символіку соціалістичної Куби.

Наші у місті

Киянин Сашко із дружиною Дариною переїхали до Барселони у квітні минулого року. Їх помешкання знаходиться у п’яти хвилинах від знаменитого на весь світ собору Саграда Фамлія, авторства архітектора Антоні Ґауді. Подружжя займається юридичною допомогою українським мігрантам, котрих у каталонській столиці налічується кілька тисяч.

— Каталонський патріотизм тут дуже поширений. Прапори, національні світа, багатомільйонні марші за незалежність регіону, — розповідає Дарина. — А сфера вживання каталанської мови розширюється з кожним роком. Наприклад, деякі люди тут щиро дивуються, чому ми з Сашею вирішили вивчати саме іспанську, а не мову місцевого населення.

З іншого боку, зізнається українська пара, вони ніколи не зустрічали тут жодного шовінізму — якщо звертаєшся до когось іспанською, барселонці без проблем відповідають нею. Дочка Дарини й Сашка відвідує молодшу школу, де навчання також йде каталанською, тому дитина розуміє мову місцевих часом краще за своїх батьків.

Торік 9 листопада у регіоні відбувся плебісцит «щодо політичного майбутнього» Каталонії, де 80,72% виборців висловились за повний суверенітет від Іспанії. При цьому у голосуванні прийняли участь менше половини з тих, хто має право голосу.

— Переважна більшість каталонців за незалежність, — каже Сашко, крутячи у руках смартфон із наліпкою соціалістичної Сеньєри на корпусі. — Але, слід сказати, тут чимало й скептиків. Підтримувати свою мову, розвивати сучасну каталонську культуру — це спільний пункт практично для всіх. Натомість питання незалежності пов’язано із цілою низкою ризиків. Чи визнає світ нову державу? Чи буде масова втеча капіталу? Як функціюватимуть банки? Каталонія — найбагатша провінція Іспанії, і багатьох дратують відрахування у центральний бюджет. Але чи не похитнеться економіка регіону, якщо він буде викинутий з Євросоюзу?

Такими питаннями задаються не лише переселенці з України — усе це жваво коментується у місцевій пресі, у парламенті, на мітингах. Однак навколо ключових моментів каталонська спільнота має консенсус — Іспанія у її нинішньому вигляді, із колосальним спадком пережитків фашистського режиму генерала Франко, і навіть формальним монархічним правлінням, їх не влаштовує.

Коріння сепаратизму

Ненавидіти часи диктатури каталонці мають значно більше підстав, аніж решта іспанців. У 1931 році Іспанська Республіка, аби уникнути сепаратистських тенденцій надала широку автономію Країні Басків та Каталонії. Певна річ, у колах реакції це викликало справжню лють, і коли 1936 року спалахнув заколот фалангістів, однією з ключових його цілей було «вказати на своє місце» норовливим регіонам. Тож не дивно, що у часи громадянської війни Барселона стала найнадійнішим оплотом сил Республіки, де пліч-о-пліч воювали анархісти, комуністи і каталонські націоналісти.

У 1939 році цей останній бастіон Республіки був взятий військами Франко. «Єдність країни» під орудою генерала була відновлена. Барселонські республіканці, котрі не змогли врятуватись втечею через французький кордон, були піддані жорстким репресіям. У період з 1938 по 1953 роки у регіоні було розстріляно 4 тисячі людей.

Франко негайно ліквідував баскську та каталонську автономії, під заборону потрапили національні прапори, місцеві традиції і навіть каталанська мова. Доходило до того, що батькам забороняли називали дітей неіспанськими іменами, забороняли традиційний танець сардану, а з надгробків на цвинтарях збивали написи каталанською.

Довгі сорок років каталонська меншина перебувала під пресом режиму. Позбавлені можливості участі у публічній політиці, опозиційно налаштовані сили регіону йшли у підпілля, вдавались до нелегальних форм боротьби, і навіть ставали на шлях терору. Порівняно із відомою на весь світ баскською терористичною організацією ЕТА, каталонське підпілля перебувало у тіні, і не вдавалось до широкомасштабних збройних акцій.

1969 року від марксистського Каталонського національно фронту (ФНК) відкололась група радикалів, що взяла ім'я ПСАН («Національно-визвольна соціалістична партія»). Невдовзі і у цій групі вирізнилось найбільш рішуче крило ПСАН-п (з прикладкою «тимчасова»), яка відзначилась першими насильницькими акціями. Того ж року на збройний шлях встала іще одна група, ФАК («каталонський визвольний фронт»), котра протягом наступного року здійснила понад 100 терактів, але без жертв.

Найбільш відомою мілітаризованою організацією каталонського підпілля вважається «Терра лліуре» («вільна земля»). Створене уже наприкінці епохи Франко, угруповання влаштовувало терор проти іспанських чиновників, а також у якості цілей обирало іспанську поліцію, армію, офіси кастильских фірм. Терористичні акти (переважно безкровні) «Терра лліуре» продовжила і після падіння диктатури, наполягаючи на повному відокремленні Каталонії.

Слід зазначити, притаманно усім антисистемним рухам 60-х і 70-х років, баскські і каталонські сепаратистські організації стояли на ліворадикальних марксистських позиціях, вбачаючи неодмінно соціалістичне майбутнє своїх країн. Про чітке антифашистське спрямування цих рухів годі й говорити.

Після падіння режиму Франко 1979 року Каталонія отримала статус автономії, було дозволено викладання каталанською мовою, знято більшість попередніх заборон, національні партії (насамперед соціалістичного спрямування) вийшли з підпілля і активно долучились до місцевої й загальнодержавної політики. Каталанською мовою перекладалися найпопулярніші телепередачі, а за знання мови шкільні вчителі і чиновники стали отримувати надбавки до зарплати.

Втім, як показують останні події, прагнення каталонців до незалежності аж ніяк не зникло.

«Референдум»

Ідеї відокремлення набули нової популярності після чергового витка світової економічної кризи. Каталонія — один з найбільш розвинених індустріальних районів Іспанії. При тому, що населення автономії становить лише 16% від усього населення Королівства, тут виробляється майже 20% національного продукту країни. Середній каталонець протягом року заробляє на кілька на тисяч євро більше за інших іспанців.

44% каталонців зайнято у сфері виробництва, 50% — у сфері послуг, і лише 6% — у сільському господарстві. Промисловість Каталонії представлена виробництвом електротехніки, автопромом, хімічною та текстильною галузями. Крім того у Барселоні функціонує потужний міжнародний порт, а щорічний потік туристів досягає 16 мільйонів. Тож не дивно, що гасло «Досить годувати Мадрид!» набуло тут значної підтримки.

2012 року вулиці Барселони перетворились на справжнє море з людей, котрі вийшли на марш за незалежність Каталонії. У ході взяли участь близько 1,5 мільйона демонстрантів, що приблизно дорівнює населенню міста. «Вийшли усі» — такими заголовками наступного ранку рясніли європейські газети.

Через два роки від масових демонстрацій каталонці перейшли до реальних кроків назустріч самовизначенню. Попри заборони Конституційного суду Іспанії, у регіоні таки вдалося провести волевиявлення щодо незалежності, хоча його статус було понижено від референдуму до плебісциту.

«Ми зробили величезний крок вперед як країна і продемонстрували, що бажаємо визначати наше майбутнє», — таку заяву чотирма мовами (каталанською, іспанською, англійською і французькою) після завершення голосування зробив прем’єр Каталонії Артур Мас.

58-річний Мас — виходець із см'ї крупного барселонського промисловця. З юності він захоплювався футболом, альпінізмом і вітрильним спортом. Але з певного часу його головною пристрастю став сепаратизм. У Мадриді цього політика вважають «ворогом єдності №1», хоча його правоцентристська партія «Конвергенція і союз Каталонії» (CiUC) далека від радикалізму.

Прем’єр Іспанії, лідер консервативної Народної партії, Маріано Рахой наполягає на неконституційності перегляду цілісності Королівства. І чинить поки обережні спроби опору сепаратистам. Приміром, у грудні Вищий суд справедливості Каталонії прийняв до розгляду позов проти глави уряду автономії Артура Маса, його заступника Жоани Ортеги і міністра освіти Ірене Рігау за непокору уряду Іспанії у зв’язку із проведенням плебісциту.

Це не єдина реакція Мадриду на відцентрові рухи на північному сході. Під час новорічних канікул барселонське видання Ara оприлюднило інформацію про те, що в лавах іспанської поліції створено спеціальний підрозділ для збору компромату проти сепаратистських каталонських політиків.

Llibertat, igualtat, fraternitat

Бельгійський студент-історик Ніль вже пів рік навчається у Мадриді. За переконанням він комуніст, і живучи в Іспанії швидко відшукав собі однодумців — організацію «Антикапіталістична Ліва» (Izquierda Anticapitalista), котра у «каталонському питанні» цілковито підтримує право на самовизначення.

На батьківщині у парубка також існують проблеми із єдністю країни — фламандські партії регулярно піднімають питання про відокремлення. Сам Ніль, на зважаючи на франкофонне ім'я, походить з фламандської родини. Обома мовами своєї країни він володіє вільно, і як справжній інтернаціоналіст може навіть образитись, якщо у нього питають, котра з мов йому рідніша.

— Між каталонським і фламандським сепаратизмом є суттєва різниця, — пояснює студент. — У 70-х роках фламандська меншина активно боролась за свої культурні права і власну автономію. З часом Брюссель пішов на федералізацію країни, що зняло цілу низку проблем. Тому у Бельгії зараз на питаннях сепаратизму спекулюють переважно популістські праві партії. І якщо у Каталонії рух є всенародним, а на демонстрації виходять мільйони людей, то у Фландрії все геть інакше — сепаратистські акції переважно збирають не більше 200 екзальтованих фріків.

У чому з Нілем справді важко посперечатись, так це у характері каталонського руху. На відміну від левової долі національних рухів за відокремлення Каталонія виглядає взірцем прогресивності. Цілковито світський, позбавлений ксенофобії і шовінізму, мультикультурний, в дійсності масовий і значною мірою соціалістичний — каталонський рух легко дасть фору решті бажаючих переглянути чинні кордони.

— Це було б націоналізмом, як я його розумію, якби вони наполягали насамперед на каталонській культурі, на традиціях, — розповідає в інтерв'ю Euronews барселонська соціологиня Марина Субірац. — Але все це їх не дуже цікавить, не це їх приваблює. Те, що їх приваблює, це можливість створити щось нове у майбутньому. Навіть якщо можна заперечити, що це не буде таким вже новим і що старі проблеми нікуди не подінуться...

За словами Марини, рух за незалежність спрямований не лише проти іспанської держави в її нинішньому вигляді, скільки проти залежності від процесів у Євросоюзі та світовій економіці. У цьому сенсі незалежність — це утопія як ніколи раніше, додає вона.

У свою незалежність каталонці вкладає значно більший сенс, аніж консервативні сепаратистські рухи, що ріднить їх із потужною в цих краях лівою традицією. Виходець із кіл крупної буржуазії прем’єр Артур Мас тут є швидше винятком із правила, адже основу руху складають ліві сили, про що не важко здогадатись навіть з «кубинського» варіанту саньєри. Більше того перехід праволіберальної партії прем’єра на засади незалежності ліві ставлять собі у заслугу — сталося це через безпосередній тиск «вулиці».

Хто такі каталонські ліві? Зокрема на позиціях відокремлення стоять три парламентські ліві партії: Ініціатива для Каталонії (Iniciativa per Catalunya), Ліва республіканська партія Каталонії (ERC, Esquerra Republicana de Catalunya) й, нарешті, ліворадикальна партія Кандидати народної єдності (CUP, Candidatura de Unidad Popular). І це не рахуючи більш дрібніших марксистських та анархістських організацій, а також численних членів профспілок.

Осторонь від сепаратистського руху стоять лише Об’єднані ліві і альтернатива (EUA, Esquerra Unida i Alternativa) та Соціалістична партія Каталонії (PSC, Partit dels Socialistes de Catalunya). Насамперед це пояснюється інтегрованістю цих партій у загальноіспанські та європейські надпартійні структури.

Так чи інакше, але серед місцевого пролетаріату ідеї незалежності користуються більшою популярністю, аніж серед буржуазії, котра має суттєві підстави перейматися за власний бізнес. З одного боку для підприємців платити податки у Барселону і впливати на фіскальну політику на місцях буде значно простіше, однак, з іншого боку, неврегульованість правового поля у перехідний період, можливе вигнання Каталонії з Європейського союзу і втрата ринків збуту є реальною загрозою для регіонального капіталу.

Боїться радикальних змін іще одна впливова група каталонців — мігранти. Найбільш чисельною національною меншиною у Барселоні є марокканці, котрі водночас складають найбідніший прошарок населення і часто-густо живуть у криміналізованих гетто. Європейське громадянство — це те, за чим вони їхали на північ у пошуках кращої долі, і позбутись його внаслідок політичних змін ці люди бояться.

Аби залучити на свій бік марокканців, яких на території автономії проживає 270 тисяч (3% населення), уряд Каталонії пішов на безпрецедентний крок, ухваливши так званий Plan Marruecos 2014-17. В рамках цього плану мігрантам з Марокко гарантована можливість шкільної освіти арабською мовою і навіть окремі уроки ісламу.

«Llibertat, igualtat, fraternitat!» — це гасло французької революції каталанською мовою, мабуть, найкраще описує місцевий рух за незалежність.

Чи буде війна на сході Іспанії?

Наразі каталонське питання повисло в повітрі. Місцеві сепаратисти тримаються виключно у мирному ключі і намагаються продавлювати досягнення своїх цілей винятково у рамках політичного вирішення. Розмов про озброєння у Барселоні ви не почуєте навіть від найрадикальніших елементів.

Зі свого боку Мадрид також поводиться вкрай обережно. Панівна правоконсервативна Народна партія наполягає на антиконституційності сепаратистських тенденцій, однак не вдається до кримінального переслідування лідерів руху. Натомість опозиційна Соцпартія, яка також не в захваті від перспектив «відходу» Каталонії, запропонувала план федералізації держави і присвоєння Барселоні статусу другої столиці.

Якщо вірити соцопитуванням, план соціалістів користується підтримкою у більшості іспанських підданих. За підсумками опитування компанії  Metroscopia, 62% іспанців симпатизують формулі «відмова від сепаратизму в обмін на реформу конституції».

Така підтримка ідей федералізації серед представників «титульної нації» не випадкова. Режим зразка 1978 року, який зберіг чималий спадок пережитків фашистської диктатури, викликає обурення не лише у каталонців, але й у численної лівоорієнтованої частини суспільства. Приміром, якщо у Мадриді ви завітаєте до району Лавапьєс, прапорів Королівства ви практично не побачите — з балконів висітимуть чероно-жовто-фіолетові стяги Іспанської Республіки.

Щодо популярності інституту монархії навіть говорити нічого. Королівську сім’ю тут відверто не люблять, а минулого літа внаслідок політичної кризи попередній монарх Хуан-Карлос І був змушений зректися престолу на користь свого сина принца Феліпе. Тож, швидше за все, захищати зі зброєю в руках владу корони над Каталонією бажаючих знайдеться небагато.

Питання «Як кинути виклик своєму уряду і європейським банкам?» сьогодні цікавить іспанців куди більше, аніж питання сепаратизму. Характерно, що за словами самих мадридців, найпопулярнішою темою для розмов за різдвяним столом була аж ніяк не Каталонія, а стрімке зростання популярності нової лівої партії Podemos («Можемо»).

Єдине що впевнено можна констатувати на даний момент — те, що ані прихильники єдності Іспанії, ані каталонські сепаратисти не педалюють етнічної ненависті. А певний лівий консенсус, що реально існує на Іберійському півострові не дозволить дегуманізувати кожну зі сторін. Тож, яким би чином не розвивалась ситуація, шанси побачити Барселону в руїнах від ракетно-бомбових ударів королівських військ поки лишаються мінімальними.

Питання без відповідей

Водночас сепаратизм в Каталонії, який набрав обертів на фоні кризи ставить нові питання перед лівими. Адже, крім очевидної підтримки права на самовизначення, є ціла низка інших проблем.

Приміром, чи не є вимога повної незалежності втечею від системних викликів глобального капіталізму? Чи можна вважати відокремлення багатших і промислово розвинених областей свого роду протекціонізмом? Нарешті, чи актуальною є національно-визвольна боротьба в епоху глобального світу? Адже примноження нових національних суб’єктів здатне звести нові бар’єри між трудящими різних країн і регіонів. До чого призводить подібна дезінтеграція можна легко побачити на прикладі пострадянського простору і, зокрема, трагічних українських подій.

З іншого боку соціалістичний експеримент у крихітній Каталонії, котрим марять місцеві ліві, може претендувати бодай на якийсь успіх лише у тому разі, якщо він буде поширений далі, на інші території. Тому чи не логічніше скористатись унікальною можливістю і використати вже існуючий європейський простір, аби будувати дійсно інтернаціональний антикапіталістичний рух? Вочевидь, що все це повертає нас до питання глибокої кризи лівих, котрі наразі не здатні запропонувати свої власні відповіді на кризу капіталізму і власний універсальний проект майбутнього поза вузькими національними рамками.

Незалежна Каталонія — по-своєму, красивий проект. Сповнений великим ентузіазмом, але ще більше — великими ілюзіями.

Андрій Мовчан

Читати по темі:

Артем Кирпиченок Квебек, Каталония, везде...

Илья Знаменский Откуда берутся сепаратисты

Федерико Кампанья Интернациональные бригады!

Юлія Малькіна Іменем любові, здавайся!

Евгений Селяков Диагноз гражданской войны

Андрій Мовчан Київ - Мадрид

Егор Воронов Письмо мальенького человека

Жилье Треме Гарсиа Лорка: последние часы жизни

Сергей Киричук После Евросоюза

Дмитрий Колесник Битва за Мадрид

Славой Жижек «Я всегда называл себя евроцентристом»