Велике князівство ілюзій та сумнівів

Іще зовсім недавно пересічний українець знав про Литву небагато – для нього це була радше частина міфічної Прибалтики, місцеве населення котрої нібито всуціль біляве й дуже не любить російську мову. Шкільний курс історії, з його спорадичними згадками про Велике князівство Литовське, до якого входила й більша частина тогочасної України, зостався позаду, до пуття не вивченим. Мовних, культурних та економічних відмінностей між Литвою, Латвією та Естонією – вельми разючих, між іншим,  – наші люди здебільшого не відали, на додачу плутаючи, столицями яких країн Балтії є Рига, Вільнюс і Таллінн. Власне, знання простих литовців про Україну донедавна були на тому ж таки рівні: українську мову тут часто-густо бачать варіантом російської, а нашим «батьком нації» для декого був аж ніяк не Тарас Шевченко, а… Олександр Лукашенко.  

Кроки назустріч?

Це становище почало змінюватися десь півтора року тому, напередодні вікопомного Вільнюського саміту, де мала статися знаменна подія – «урочисте повернення України в лоно європейської родини». Остаточно ж крига скресла після сповнених драматизму подій Євромайдану та їхніх трагічних наслідків. Відтепер більшість українців знає, що наш найдавніший і найвірніший друг, споборник і адвокат у Європі вже не Польща, а саме Литва. І складається враження, що в Литві геть усі без винятку захоплюються мужнім українським народом, який спочатку начебто повстав «супроти кривавої влади жорстокого тирана Януковича», а зараз «хоробро воює з нелюдами-росіянами за свою незалежність та європейські цінності».  

З багатого політичного бенкету деякі наїдки перепали й гуманітарній сфері. Тож восени минулого року з великою помпою пройшли Дні української культури в Литві, організатором яких був Вільнюський університет. У заходах узяли участь не тільки литовські можновладці й керівництво університету, а й українські літератори й навіть офіційна делегація від нашої держави з тодішнім міністром культури Євгеном Нищуком на чолі.  А на початку лютого цього року на Вільнюському книжковому ярмарку врочисто було проголошено Рік української літератури в Литві.

У грудні ж 2015-го у Вільнюсі та Каунасі відбулися спільні концерти чудових українських та литовських музикантів – звісно ж, під бучні ура-патріотичні гасла за «єдину Україну» та проти «російської агресії». Україну представляли сестри Тельнюк та Дмитро Стус, а Литву – відомий джазовий саксофоніст Пятрас Вишняускас та знаменита на всю Литву виконавиця народних пісень Вероніка Павільоньєне, яку умовно можна назвати литовською Ніною Матвієнко. Концерт транслював і «5 канал», а кошти від нього пішли на допомогу вкраїнським воякам-учасникам АТО. З подібними концертами й акціями в період після Євромайдану в Литві неодноразово побував і київський гурт «ТаРута».

Варто відзначити, що в країні заходи на підтримку оборонців нової влади та «жертов проросійських терористів-сепаратистів» проводяться регулярно. А багато учасників АТО, яких тут мають за героїв, лікуються та відновлюються в литовських шпиталях і лікарнях.  

Звісно, у всіх українських заходах у Литві активну участь бере Посольство України. Цікаво, що ще в лютому минулого року ця установа, як представник тодішньої влади Януковича, неодноразово вельми несхвально реагувала на спільні акції литовських громадян і наших студентів, що навчалися в той час у Вільнюсі, на підтримку протестів в українській столиці. Але це було тоді, «во время оно», тобто коли останній легітимно обраний український президент іще перебував на своїй посаді, а сама наша країна умовно залишалася єдиною. Тепер же наші дипломати в Литві не впускають нагоди врочисто вшанувати «Небесну сотню» та виступають з довгими й натхненними промовами про споконвічну європейську орієнтацію України та «жорстокі дії російських терористів» на Сході уже колись єдиної нашої держави. Як же це по-нашому! І як тут  укотре не згадати старий добрий фільм «Весілля в Малинівці», який дуже точно змальовує наші давні українські архетипи відносин з правлячою верхівкою: «Влада міняється», – скрушно каже один з його героїв і, натягуючи на макітру іншого кашкета, йде зустрічати нових господарів. 

А тим часом прозахідне литовське керівництво і підконтрольні йому ЗМІ ввесь час накручують ситуацію навколо українських подій. Узагалі, така поведінка вимагає короткого пояснення: сучасний литовських істеблішмент за будь-яку ціну хоче здаватися більш західноєвропейським, аніж сама Західна Європа, тож складається враження, що Литва беззаперечно приймає й підписує всі вказівки й настанови як Брюсселя, так і Вашингтона навіть їх не читаючи.

Нині в результаті антиросійської істерії країна нині скута страхом бути наступною після України жертвою «кривавого путінського режиму». В державі у зв’язку з небезпечною геополітичною ситуацією нещодавно повернули обов’язкову військову повинність (вік призовників – до 26 літ), яку було скасовано декілька років тому. Цей закон викликав неоднозначну реакцію литовської громадськості, адже, наприклад, банки припинили видавати кредити особам, які ще не пройшли військової служби. Та литовський президент на це не зважає. «Росіяни не пройдуть!» – гордо заявляють пані Даля та її команда, штовхаючи до армійських лав тисячі своїх співвітчизників, у плани яких це аж ніяк не входило, і повсякчас шукаючи «зелених чоловічків» і натяки та всюдисущу руку Кремля. Складається враження, що литовському керівництву подобається вдавати, буцімто маленька й насправді безсила Литва – великий і важливий гравець у цьому геополітичному конфлікті.

Нова українська влада не залишилася в боргу, запросивши до свого уряду литовця Айвараса Абромавичюса й вибравши нещодавно литовського президента Людиною року. І це цілком логічно, адже офіційний Вільнюс та пані Даля особисто за останній рік відзначилися гіперактивною підтримкою спочатку Майдану, а потім і нової української влади та жорсткими й необґрунтованими випадами в бік Росії.

Проте такі прояви взаємної прихильності, незважаючи на відкриття культурних обріїв, якось не тішать, адже за дужками офіційного литовського сприйняття України залишаються справжні причини сучасного становища справ на її теренах, які нічого спільного не мають ані з російською агресією, ні зі «злочинним режимом Януковича». Та й далеко не всі литовці підтримують курс своєї владної верхівки. Отже, прикра правда для Литви та України полягає в тому, що ми й досі дуже погано знаємо одне одного.

Твердиня язичництва й толерантності

Щоб розібратися в перипетіях симпатій та антипатій  сучасної Литви варто трохи заглибитися в історію. А вона свідчить, що литовці споконвіку славилися своєю терпимістю до інших народів, поглядів, вірувань та вподобань. Саме така позиція й дозволила литовським князям досить легко підкорити руські землі – територію теперішніх Білорусі та України, – ослаблені монголо-татарською навалою. Ця експансія литовської держави на південь була такою м’якою, що її тяжко назвати завоюванням. «Ми старого не займаємо, а нового не впроваджуємо» – таким було гасло династії Гедиміновичів. Увесь час існування Великого князівства Литовського умовно можна вважати найспокійнішим періодом в української історії: по всій країні мирно співіснували не лише різні народи, а й різні релігійні конфесії, а державною мовою була так звана проста руська мова, тобто староукраїнська.

Саме ця литовська терпимість до всіх проявів інакшості дозволила нащадкам караїмів та кримських татар, яких іще великий князь Вітовт запросив до Литви для служби в своїй особистій гвардії, зберегтися й до наших часів. У країні також досі існують поселення російських старовірів, що були переселилися сюди в далекому XVII столітті.

Литовці пишаються багатокультурністю своєї країни. Як і тим, що їхня столиця Вільнюс залишила глибокий слід в історії різних народів, а не тільки титульної нації. Справді, без Вільнюса неможливо уявити не тільки литовську, а й польську, білоруську, єврейську, українську та російську культури. Тому в місті безліч пам’ятників і меморіальних дощок діячам культури різних народів, причому всі надписи на них здійснено двома мовами – литовською та рідною мовою увіковіченої особи.

Литовська терпимість проявляється в мовному питанні й на рівні спілкування – тут легко й охоче переходять на російську, за умов володіння нею, звісно. Та й узагалі – русофобія, яку часто згадують говорячи про Прибалтику, насправді литовцям не притаманна. Попри непрості відносини з Москвою – а в кого вони були прості? – жителі країни вельми приязно ставляться до вихідців з Росії. «Може, ми не дуже любимо Росію, – часто можна було тут почути, – але любимо росіян, бо вони милі й дружелюбні люди». Литва, до речі, – єдина з країн Балтії, що обрала так званий нульовий варіант прийняття громадянства: 1990 року литовський паспорт одержало все без винятку населення держави, незважаючи на свою національну приналежність і володіння литовською мовою.

До українців у литовців узагалі окреме ставлення – якщо росіян литовці просто люблять, то нас тут просто обожнюють. Можливо, через історичну спільність – з початку XIV сторіччя й до виходу Литви з СРСР у 1990 році наші народи ввесь час перебували в складі тих самих державних утворень (Велике князівство Литовське, Річ Посполита, Російська імперія, СРСР). А можливо, причиною цього є давні культурні зв’язки між нашими народами. Що тут скажеш – навіть видатний поет Майроніс (Йонас Мачюліс) пройнявся ідеями національного литовського відродження саме в Києві, під час свого навчання в Київському університеті святого Володимира, де його вразив національно-визвольний рух українського студентства. Справжнє співробітництво та чудове порозуміння було й поміж українським «Рухом» кінця 80-х та литовським «Саюдісом» (у перекладі з литовської це також означає рух).

За своїм менталітетом литовці – вельми традиційні люди. Напевно, це можна пояснити тим, що ще на початку ХХ ст. більшість литовців жила в селах, а в сучасних литовських містах переважали поляки, євреї, білоруси та росіяни. А може, це ще один своєрідний давній литовський архетип – міцно триматися свого коріння й своїх традицій. Саме це й спричинило досить пізню християнізацію Литви – литовці вперто залишалися останніми язичниками в Європі, офіційно аж до початку XV століття.

І ще один характерний факт, який багато чого каже про литовський національний характер: усі пам’ятники радянської доби тут було не знищено, як у багатьох пострадянських державах, уключаючи й Україну, а перевезено в спеціальне місце – парк Ґрутас на півдні країни. У результаті тут утворився своєрідний музей просто неба, що вже давно користується надзвичайним попитом як у самих литовців, так і в іноземних туристів. Виняток становили скульптурні композиції на Зеленому мосту в литовській столиці – фігури радянських робітників, селян, представників інтелігенції та солдатів. Їх, як радянські пам’ятники, що не мають ідеологічного навантаження, було навмисно залишено на згадку про епоху, що відійшла в небуття.

 Проте в останні роки навколо цих пам’ятників почастішали гострі суперечки – чи варто їх залишати, чи все-таки прибрати. Багато литовців несхвально сприймають ідею усунення цих фігур, серед них, між іншим, і Томас Венцлова – відомий литовський поет, перекладач, громадський діяч і колишній дисидент. Проте зараз у  зв’язку з новою політичною ситуацією в Литві все частіше лунають напади на все, що хоч як пов’язане з Радянським Союзом і Росією, яку місцевий істеблішмент проголосив фактичною спадкоємицею СРСР. Отож столичні чиновники нещодавно вирішили ці фігури все-таки прибрати – під буцімто нейтральним приводом їхнього незадовільного стану. Хоча після ремонту скульптури не повернуть на старе місце, а відвезуть до парку Ґрутас.

Велика омана

Усі ми, діти так званих Центральної та Східної Європи, вийшли з романтизму. Саме тоді наші народності почали складатися в нації. У деяких це перетворення пройшло досить швидко, деякі ж, як-от ми, українці, й досі на шляху… Хай там як, а саме романтизм, з його Весною народів, захопленням своїм минулим та героїзацією національно-визвольної боротьби супроти поневолювачів, і сформував світобачення багатьох народів сучасної Європи. По суті, українці, поляки, чехи, латиші, литовці, естонці, тощо, насправді з романтизму так і не вийшли – вони в ньому живуть і досі.

Тому київський Євромайдан з його закликами – почасти наївними («Україна – це Європа!»), а почасти агресивними («Зека на йолку!», «Хто не скаче – той москаль!», «Смерть ворогам!») – викликав таку жваву емоційну реакцію в простих людей у Польщі та країнах Балтії, зокрема в Литві. Звичайно, підтримка Євромайдану з боку правлячих еліт цих країн була вкрай прагматичною, її обумовлювали зовсім інші чинники. Та це вже тема для окремого дослідження.

Отже, східноєвропейські «нові романтики» впритул не бачили, тобто навмисно не хотіли бачити, до чого насправді закликає ця «революція гідності» й куди вона веде Україну й усю Європу, не кажучи вже про те, хто стоїть за організацією цього безладу. Бо новина, що на початку ХХІ століття в самісінькому центрі Європи один гордий і непокірний народ нібито мужньо бореться зі «злочинною й жорстокою тиранією», яка «хоче ввергнути його під п’яту кривавої імперії», а потім начебто воює вже із самою цією імперією, – сама по собі викликає співчуття. Під час Майдану емпатію підсилювало й тенденційне та збочене подання інформації вітчизняними та закордонними ЗМІ: на тлі зруйнованого центру вкраїнської столиці одухотворені заюшені кров’ю обличчя протестувальників контрастують з безликими лавами охоронців правопорядку, що так і нагадують штурмовиків Дарта Вейдера із «Зоряних воєн». А на додачу маємо й постійні згадки про захоплення Криму та звірства «російських військ» на Донбасі. До речі, ті ж причини підштовхували й польську молодь масово виражати свою підтримку агресивному й націоналістичному по духу Євромайдану: глибинний романтизм поляків зробив їх сліпими до червоно-чорних прапорів УПА, портретів Степана Бандери, до котрого в Польщі «особливе» ставлення, та фашистських закликів українських ультраправих.

Саме оцей невикорінний романтизм та необізнаність у справжньому стані речей і досі підштовхує багатьох простих литовців активно ангажуватися в українські справи – від акцій на підтримку учасників АТО й до знаків солідарності з Києвом, які проявляються, наприклад, у вивішуванні жовто-блакитних прапорів на своїх балконах. Тут щиро вірять, що за Януковича наша країна була фактично часткою Росії, а все українське було заборонене. Тому Євромайдан, як і війна на Сході, в очах литовців мають вигляд боротьби за свою свободу й незалежність. «У нас було те ж саме – у січні 1990 року. Тоді Москва хотіла задушити наше прагнення до своєї державності, тепер от настала й ваша черга», – вельми часто можна почути в Литві. І геть не поміченою залишається повна безпідставність і необґрунтованість такої аргументації – адже під час Євромайдану Україна вже була незалежною. Та й збиратися на протести заради виходу з імперії, – одна річ, а от нищити свою країну заради уявного вступу до імперії, у нашому випадку до ЄС, чи створення радикально націоналістичної держави, – зовсім інша.

Одначе все це можна зрозуміти, адже навіть більшість населення України через всюдисущу пропаганду підконтрольних новій владі ЗМІ й досі не уявляє, щó насправді відбувалося на Майдані та за його лаштунками. Як і гадки не має про те, чим насправді є так звана АТО. Тож чого ждати від далеких од українських справ литовців, які щиро симпатизують Україні?

Зворотний бік Місяця

Та існує й інша Литва. Річ у тім, що тут далеко не всі оцінюють українські події однаково – так, як до цього спонукають провладні ЗМІ та задавнені романтичні комплекси. Багато людей, навіть не маючи доступу до альтернативних джерел інформації, ставлять собі слушні запитання: а чи справді в Україні все відбувається так, як нам показують? невже могутня Росія ніяк не може впоратися з нечисленною й небоєздатною українською армією? чому, одержавши Крим, Путін не оволодів усією Україною, якщо, звісно, саме це його мета?

«Нащо ви це зробили і що ви від цього виграли? Ми вже влізли в Євросоюз на свою голову, а тепер і ви хочете повторити наші помилки? І тепер ви знову скажете, що в усіх ваших негараздах винувата одна Росія?» – інколи можна почути від звичайних литовців, коли ті дізнаються, що їхній співрозмовник – українець.

І правда – Литва, на щастя, це не тільки Даля Ґрибаускайте. Це й проникливі радіоефіри відомого журналіста Аудріса Антанайтіса, у яких він прямо заявляв, що всі офіційні новини про Україну – звичайнісінька пропаганда, яка не має нічого спільного з дійсністю. Це й телезірка Мілда Барташюнайте, яка не тільки різко виступає проти політики сучасної литовської влади – уведення євро, членства в НАТО, демонізації Росії й брехливого промивання мізків офіційними ЗМІ, а й одверто визнає й підтримує новостворені Донецьку й Луганську республіки, відкриваючи багатьом своїм співвітчизникам очі на те, що насправді відбувається на Вкраїні.

До речі, у Мілди й ще в восьми незгодних з офіційним Вільнюсом громадян демократична та підкреслено антирадянська литовська влада в кінці березня цього року провела незаконні обшуки, діючи, таким чином, у найкращих тоталітарних традиціях. Передумовою обшуків була начебто антидержавна діяльність цих журналістів, непряма (!) підтримка проросійських партій та рухів, а також… критика дій чинного президента, незгода з уведенням євро та членством Литви в ЄС і НАТО. Такі звинувачення звучать абсурдно, бо виявляється, що в демократичній європейській державі, яка так пишається своєю свободою слова та плюралізмом, уже не можна відкрито висловлювати думки щодо сьогодення та будучини своєї країни та підтримувати офіційно зареєстровані в Міністерстві юстиції громадські й політичні організації.

Насправді дії литовської влади, окрім одвертого втягнення країни в сферу проамериканських інтересів, мають ще одну мету – відволікти населення держави від наболілих проблем. Адже сьогоднішня Литва, попри досить хороші офіційні показники економічного розвитку, переживає далеко не найкращі часи: кількість населення стрімко зменшується, рівень еміграції – найвищий за всю історію (такого не було навіть напередодні Другої світової війни після приєднання Литви до СРСР), росте незадоволення політикою Євросоюзу, який не тільки фактично знищив у країні все сільське господарство й велику частину промисловості, а й суттєво обмежив литовську незалежність. До того ж уведення євро призвело до помітного подорожчання товарів та послуг. Отже, нарощування військового потенціалу коштом соціальних виплат, показне полювання на відьом та наполегливе нагадування про загрозу російського вторгнення – спосіб відвернути увагу суспільства від важливіших речей.

З різкою критикою політики Європейського Союзу та литовської влади часто виступає й знаний громадський і політичний діяч Роландас Паулаускас – один з засновників сучасної литовської держави. У його авторських радіопередачах, статтях та фільмі «Зрозуміти Україну» лунає дуже твереза й переважно правдива оцінка того, що відбувається останнім часом на теренах України. До речі, багато інтерв’ю та коментарів пана Паулаускаса, зокрема й російською мовою, можна знати на його сторінці у Фейсбуці (Rolandas Paulauskas). Ще недавно він мав свою передачу, присвячену політичним дискусіям і роздумам, на популярному литовському радіо Laisvoji banga («Вільна хвиля»), проте через свою позицію автор був змушений перенести свою діяльність на простори Інтернету. Зараз його організація Mūsų gretos («Наші лави») часто проводить зустрічі й конференції по всій Литві, метою цих заходів є поширення інших, відмінних од офіційного Вільнюса поглядів на все, що нині відбувається в Литві, на Україні та у світі.

Як бачимо, не тільки давня, а й новітня історія підтверджує тезу про споконвічну спорідненість литовців і українців: більшість і тих, й інших, незважаючи ні на що, вперто вірять у свою казку – чи це казка єдиної демократичної й заможної Європи, чи це казка «революції гідності» та  АТО як священної війни, що нібито пробудила й об’єднали ідейно розпорошену й недостоврену націю в боротьбі супроти «спільного ворога». Та питання до наших народів уже довгий час зостаються ті самі: скільки часу має пройти, доки полуда брехні та пропаганди спаде з очей людей і скільки жертов іще має бути принесено на шляху до цього пробудження?

Поки що залишається тільки сподіватися, що прозріння вже незабаром.    

Станіслав Маковецький

Читайте по теме: 

Владимир Веретенников. Латвия: провал неолиберального эксперимента

Марк Вайсброт, Ребекка Рей. «Латвия. Кризис убивает страну»

Светлана Циберганова. Интервью с Альгирдасом Палецкисом

Артем Кирпиченок. Крошечная страна

Андрей Манчук. Площадь Ынтымак

Алиса Блинцова. Либо есть, либо греться

Мурад Гаттал. Куда шагает Азербайджан?

Сергей Ильченко. Другой путь Молдовы

Андрей Манчук. Батуми. Кавказская витрина неолиберализма

Мамед Сулейманов. Бакинская весна

Фарух Кузиев. Забытая страна

Эвальдас Бальчунас. «Литва. Лопнувший миф о рае»

Олжас Кожахмет. Письмо киевскому товарищу

Илья Матвеев. Пять дней в горах