Маївка. Спогади про Івана Франка

День Першого травня в кінці минулого століття припав якось на неділю (1898 р. – ред.) і був дуже теплий. Два сини шкільного віку пристали до батька, відомого письменника.

– Тату, ходімо кудись на прогулянку.

– Я обруч пожену – мені мама купила! – сказав старшенький.

– А я шаблю візьму! – хвалився молодший.

– Добре, – сказав батько. – Збирайтеся! – І поглянув у бік дружини, що шила щось на машині.

– А таки справді піди з дітьми. Нехай погуляють. Тим часом менших бабця забавить. А куди хочеш іти?

– Та, мабуть, підемо на Високий Замок! Звідтіль дуже гарний вид.

– Ото найліпше! На Високий Замок! Ми там давно вже не були! – тішилися діти.

– А не продме вас на горі? Та й чи варто туди сьогодні йти? Знаєш, буде велика демонстрація в місті, нині робітниче свято, – засумнівалася мати.

– Хай діти подивляться! Змалку треба рішатись, з ким і проти кого йти, – зауважив батько.

– Намісник хвалиться залізною рукою. Чи не схоче він і цього року пустити проти робітників поліцію і війська?

– Хай пускає! Робітників це не злякає!

Львівська ратуша. Меморіальна таблиця на честь першої української маївки, у якій, за версіями дослідників, брав участь Іван Франко

– Тату, ходім, я хочу бачити похід, – тягнув батька за рукав старший синок.

– Я буду шаблею рубати! – погрожував молодший.

– Ой, не шаблею треба тепер битися... – зітхнув батько.

Мати поцілувала дітей, мужа, провела до дверей. Батько і сини вийшли з дому.

– Тату, я з обручем вас пережену, – хвалився старший Андрійко.

– Хоч би ти як гнав, далі не будеш! – сказав батько загадково.

Андрусь усе-таки вирвався наперед. Котити обруча було безпечно: не їздили вози, не гуркотіли трамваї.

По садках і бульварах дерева пускали вже бруньки. Цвіли черешні і магнолії. В єзуїтському городі, крізь який проходили, зеленіла трава, на деревах співали пташки.

– Тату, тату, бачиш, он чоловік годує з руки вивірку, – показав кийком від обруча Андрій.

– Купи нам бубликів, ми також будемо годувати, – попросив Тасько.

– Для білки треба мати горішки! Та й часу у нас нема зупинятися. Похід бачити хочемо? Хочемо. На Високий Замок вибралися? Вибралися.

Взявши обох синів за руку, батько пішов кваплячись.

– Тату, купи нам м'ячі!

– Сьогодні крамниці зачинені, – відповідав він.

– Але купиш нам? У нашій кам'яниці всі діти мають м'ячі. Вони не дорогі, – докучав старший син, а молодший прохально заглядав у вічі.

Між тим кінчилася вулиця Третього травня, на розі праворуч виднів бульвар. Здалека долітали звуки музики. На тротуарах стояло багато публіки, ще більше йшло, супроводжуючи похід, що швидко посувався в напрямку від театру до площі Бернардинів.

– Татку, чому ті люди йдуть разом по вулиці? – допитувався старшенький.

– Разом сильніші чуються, а по вулиці йдуть, бо один день в році хочуть мати для себе.

Вздовж бульвару стояли шеренги пішої поліції, по вулиці гасали кінні, в провулках чатували патрулі гусарів.

– Тату, чому поліція і військо ідуть вздовж походу?

– Охороняють робітників. Та прийде час, коли робітники похоронять і їх, і їхніх панів.

Діти не розуміли гаразд його слів. Бачили натомість виразно людей різного віку і в різному одязі, що йшли з прапорами та несли плакати з написами, яких діти ще не могли читати.

– Тату, чому вони несуть оте написане?

– Чому ті люди, що йдуть збоку, мають на рукавах червоні пов'язки?

– Чому всі в поході мають на грудях банти?

Батько ледве встигав відповідати. Деяких питань не чув серед вуличного шуму. З походу лунали пісні:

Помсти грім кине він!
Нас у бій кличе знов!
Прапор червоний вищий понад трони,
А його колір є червоний,
Бо в ньому робітнича кров...

В іншім місці вторувала пісня з подібною мелодією, але на інші слова:

Який то вітер шумно грає
Від Сяну, Пруту до Карпат?
Яке то диво визирає
Із тих нужденних хлопських хат?
Ми є ті, що вас всіх кормимо,
За всіх вас терпимо!
Ми руські хлопи-радикали,
Що звергли темноти ярмо!

Між публікою чути було слова: соціалісти, пролетаріат, штандар, транспаранти.

Діти не розуміли тих слів. А в батька очі загорілися вогнем. Він випустив руки хлопців і стискав кулаки. Видно було, що він рвався до походу, але здержував себе: адже з дітьми ніхто не марширував.

Спокійна й урочиста демонстрація робітників була показом їхньої сили і організаційного хисту. Який слабкий був лад, що ховався за спини війська й поліції!

Батько й діти із захопленням проводжали очима лави завзятих борців, слухали пісень і зливалися з масами.

Постріли в робітників і атаки кінноти розігнали публіку.

На дитячі питання – чому? – відповідь прийшла пізніше. Дала її Велика Жовтнева революція.

Тарас Франко

Читайте по теме:

Андрей Манчук. Киев. Традиция Первомая

Іван Франко. Про соціалізм

Жан Жорес. «Нас клеймили, называя плохими французами»

Юджин Дебс. Как я стал социалистом

Андрей Манчук. Домик в Житомире

Дмитро Колесник. Український робітничий дім

Андрій Бондаренко. Актуалізація лівого руху в Галичині можлива

Андрей Манчук. Другой Львов возможен

Микола Скрипник. Ленін та національна справа

Андрей Манчук. Сто лет «Делу Бейлиса»

Вячеслав Азаров. Столетние уроки Арсенала

Володимир Чемерис. Чемериські війни

Андрей Манчук. Триста лет мифологии