Про справедливі тарифи та перспективи країниПро справедливі тарифи та перспективи країни
Про справедливі тарифи та перспективи країни

Про справедливі тарифи та перспективи країни


Сергій Гузь
Це замкнуте коло, по якому вже тридцять років бігає українська економіка

25.01.2021

Хвиля за хвилею по країні та місту прокочуються тарифні протести. Люди справедливо обурюються тому простому факту, що нинішні тарифи вже геть не відповідають рівню зарплати чи пенсій. Або плати за комунальні послуги і сиди без штанів, або накопичуй борги за ці послуги, а потім розбирайся з боргами у суді чи сиди без світла та води. Справедливою таку ситуацію ніяк не назвеш.

Звісно, уряд обіцяє в усьому розібратися та встановити «справедливі тарифи». Навіть он ціну на газ «знизили». Останнє слово у лапках не випадково, бо зниженням нову ціну на газ ніяк не назвеш, адже вона все одно більша, ніж той газ коштував, коли його закуповували.

Ця ситуація повторюється з року в рік, від уряду до уряду. І зараз ми бачимо, як ті, хто підіймав в попередніх урядах ці самі тарифи, сьогодні тишком підтримують тарифні протести. Тож час розібратися, чому за житло доводиться платити усе більше, а обіцянки «справедливих тарифів» так і залишаються невиконаними.

Жертви ринкової пропаганди

Останні тридцять років українцям розповідали про погану владу часів СРСР, яка безкоштовно роздавала житло та ще й тримала низькі тарифи на комунальні послуги. От, казали вам, робила це влада з дулею у кишені – бо житло це не можна було продати. Та ще й низькі тарифи були через те, що влада недоплачувала зарплату на підприємствах та в установах, ледь не безкоштовно змушуючи людей працювати.

Немає сенсу сперечатися, чи справедливі були ці аргументи, чи ні – усе залежатиме від ваших переконань та кута, під яким їх розглядати. Але сьогодні ми можемо подивитися, чи стала ця система справедливішою, ніж була за радянських часів.

Так, зараз ви можете продати житло, бо більшість громадян стали його власниками, скориставшись правом на приватизацію. Проте, влада стверджує, що ви – його власники – маєте самі сплачувати усі витрати на його утримання. Адже, якщо ви власник дачі чи приватного будинку, які потребують ремонту, ви не підете до влади вимагати, щоб держава чи місто сплатили за той ремонт. Чому ж тоді з приватизованими квартирами має бути інакше?

Відмовившись від соціального житла – тобто, житла, яке належить державі чи місцевим органам влади, – ми самі добровільно погодилися на суто ринкові стосунки з державою та тими, хто надає комунальні послуги.

Ситуацію погіршує ще й те, що приватизувавши окремі квартири, їхні мешканці у більшості випадків відмовились від створення ОСББ – структури, яка б виступала колективним власником самого будинку. Отже, в Україні склалася дуже небезпечна ситуація: фактично у будинків немає господарів. Власники квартир є, а власників будинку – у вигляді якоїсь юридичної чи фізичної особи – немає. Тому і нема кому дбати про багатоквартирні будинки, які роками розвалюються.

Ринкова справедливість – прибуток понад усе

Усі ці роки нас переконували: побудуємо ринкову економіку – і буде висока зарплата, якої цілком вистачить на те, аби платити за високі комунальні тарифи. Як от у Європі.

Та насправді ринкова економіка – це, перш за все, отримання прибутку. В будь-якій сфері та за будь-яких умов.

В умовах хронічного стану економічної кризи, від якої потерпає усі ці роки країни, у нас сформувалася власна система формування прибутку. В першу чергу – за рахунок економії на зарплатах. Адже чим менше власникам підприємств доводиться витрачати на оплату праці, тим більший прибуток вони можуть отримати за умов низьких цін на свою продукцію.

Але така система не може триматися довго, адже інфляція постійно змушує власників піднімати вартість товарів – через те, що в країні зростають ціни на сировину та заробітну платню.

Але чому ж тоді зарплати зростають повільніше, аніж ціни? Та саме тому, що в умовах ринкової економіки неконтрольоване зростання зарплат ще більше стимулює зростання цін. В першу чергу через те, що виробництво товарів постійно падає – а це падіння компенсується за рахунок зростання імпорту. Озерніться навколо: ми вже майже нічого не виробляємо з товарів широкого вжитку. Навіть те, що продається як українські бренди, здебільшого виготовлено у тому ж Китаї.

Це замкнуте коло, по якому вже тридцять років бігає українська економіка. Але її керманичі жодного разу не наважилися поставити на перше місце добробут своїх громадян. Навпаки, вам весь час торочать, що треба вчергове підтримати підприємців, знизити податки, зменшити регулювання – і от тоді ми нарешті заживемо.

Та насправді все це призводить до катастрофічного результату – а саме, до зменшення надходжень до бюджетів усіх рівнів, дефіциту пенсійного фонду та зменшенню соціальних стандартів життя. Держава віддає перевагу економії на зарплатах та пенсіях – заради збільшення прибутків приватних та державних компаній.

У комунальній сфері відбувається те саме, що відбувається у національній економіці України. Фактичні власники комунальних підприємств змушені піднімати тарифи, бо фактичні власники приватних компаній, що надають комунальні послуги, вимагають збільшення прибутку, який постійно з’їдає інфляція. А в комунальній сфері цей прибуток формується або за рахунок бюджетних дотацій, або за рахунок збільшення плати за комунальні послуги. У бюджеті величезна дірка – тож тарифи і зростають. Усе відповідно до логіки ринкової економіки.

У капіталізму – нелюдське обличчя

Пропагандисти капіталізму чомусь не кажуть, що у тій самій Європі ринкова економіка дуже різна – як і соціальна ситуація в різних її країнах.

Але такої нерегульованої олігархічної економіки немає в жодній країні Європи.

Пам’ятаєте, як на початку незалежності України нам обіцяли побудувати «ринкову економіку з соціальним обличчям»? Так от, соціальне обличчя ринкової економіки – це потужні профспілки та ліві партії в урядах європейських країн. Саме вони забезпечують ту відносну соціальну справедливість, на яку тільки спроможна ринкова економіка. Ви бачите у новинах протести «Жовтих жилетів» у Франції чи страйки профспілковців Німеччині, вам часом розповідають про те, як дбають про своїх громадян соціал-демократичні партії у скандинавських країнах. Попри те, що певні проблеми накопичуються і там.

Нічого цього у нас немає. В Україні роками руйнуються профспілки – особливо ті, які наважуються виступати проти несправедливих відносин, що склалися між власниками підприємств та їх працівниками. Профспілкових активістів звільняють з роботи попри законодавчу заборону. Ганебно заборонена Компартія України – попри те, що це свавільне рішення порушує конституцію. Роздроблена, дискредитована та поневічена Соцпартія. Представники лівих партій викинуті не тільки з уряду чи парламенту – їх намагаються фізично стерти з політичної карти країни.

Хто ж видає себе у цей час за представників соціальних низів країни? Партії, які фінансуються тими ж самими олігархами та політиками, що безпосередньо причетні до підняття тарифів, яке триває усі ці роки. Хіба ви сподіваєтесь, що протести під їх керівництвом справді призведуть до зміни тарифної політики держави?

Українська соціалістична перспектива

Звісно, немає сенсу сидіти та чекати, поки хтось інший змінить ситуацію та покращить життя українців. Цього не станеться до тих пір, аж доки не відновиться політичний та економічний баланс сил. Громадянам, які невдоволені тарифами на житло, варто вимагати від своїх профспілок активної участі в організації протестів та переговорах щодо тарифів і зарплат з владою. А якщо лідери цих профспілок не здатні вийти на протест – тоді вам варто сміливо обирати нових профспілкових керівників.

Лише повернувши профспілки до управління Пенсійним фондом, фондами соціального страхування та визначення загального курсу державної соціальної політики, можна розраховувати на покращення нашого життя. Звісно, за умов, якщо лідери цих профспілок зможуть проявити характер та довести, що вони справді відстоюють інтереси робітництва.

Та цього зараз замало – адже профспілки позбавили права висувати кандидатів в представницькі органи влади. Тому нам потрібно формувати нові ліві політичні партії соціального та соціалістичного спрямування, спираючись на найбільш сміливих та відданих профспілкових активістів. Саме так, як роблять профспілки по всій Європі.

Без цього неможливо ухвалення справедливих соціальних законів та формування справедливої соціальної політики. Без цього годі й думати про формування справедливого уряду, який дбатиме про кожного громадянина, а не тільки про зовнішніх кредиторів, олігархів та корумпованого чиновництва.

Лише поява справжньої соціалістичної перспективи змусить українську владу піти на суттєві поступки усім, хто виходить зараз на тарифні протести. Іншого шляху не буде.

Сергій Гузь

Читайте по теме:

Андрей Манчук. Тарифные протесты: дальше терпеть нельзя

Дмитрий Ковалевич. Три причины атаки на профсоюзы

Виталина БуткалюкСтрана массовой бедности

Григорий ГлобаШахтерский протест и правосудие олигархов

Володимир ЧемерисРеволюція під землею

Алексей СимволоковУкраинские профсоюзы: причины кризиса

Дмитрий КовалевичЧто готовит Украине новый Трудовой кодекс?

Юрій ІсаєвПролетаризація. Сутінки малого бізнесу України

Оксана ЧелышеваАнтрацит. Подземная забастовка

Михаил ВолынецАкт отчания: в Украине бастуют шахтеры

Вячеслав АзаровЗабастовка как механизм демократии

Евгений ДеркачКак я работал в Европе

Володимир ЧемерисТрудовий кодекс і робітничий рух в Україні

Григорий Глоба5% вины. Проблемы охраны труда в Украине


Підтримка
  • BTC: bc1qu5fqdlu8zdxwwm3vpg35wqgw28wlqpl2ltcvnh
  • BCH: qp87gcztla4lpzq6p2nlxhu56wwgjsyl3y7euzzjvf
  • BTG: btg1qgeq82g7efnmawckajx7xr5wgdmnagn3j4gjv7x
  • ETH: 0xe51FF8F0D4d23022AE8e888b8d9B1213846ecaC0
  • LTC: ltc1q3vrqe8tyzcckgc2hwuq43f29488vngvrejq4dq

2011-2020 © - ЛІВА інтернет-журнал