Влада і ультраправі на штурмі Банкової

“А хто знає, чи не був це агент НКВД переодягнений бандерівцем?”, - запитає скептик. Ні. На пабліку “Правого сектору” до відео із затриманням молодика додається коментар: “Вони вирішили здати одного з правих революціонерів мусорам!”

Теги матеріалу: змі, мовчан, нацизм, політики, расизм, україна

03.12.2013

Протягом буремного вечора 1 грудня вся Україна задавалась питанням: “Хто і для чого штурмує міліцейські кордони біля Адміністрації президента?”

Праволіберальні журналісти й опозиція в один голос повторювали, що це провокація режиму, наймані спортсмени, проплачені “тітушки”. Приміром, передовиця “Української правди” протягом кількох годин майоріла заголовком “Всеукраїнське мирне віче та Провокатори влади на марші”. Пізніше інтернет заговорив про молодчиків Корчинського, котрого бачили на Банковій перед початком штурму. Згадали і про сценарій регіоналів, і руку Кремля.

Красномовні докази спланованої провокації з'явились лише через добу після сутичок. Нечисельні, але досить вправні агенти влади дійсно були залучені до подій біля цитаделі президента. Спрацювали грамотно і професійно, зробили усе можливе для того, аби штурм таки відбувся.

Однак практично нікому із політичного мейнстріму не вистачило духу чесно заявити про те, що рушієм сутичок стали ті самі люди, котрі весь попередній тиждень стояли поруч зі іншими мітингувальниками на євромайдані. Мова йде про близьких до партії “Свобода” українських націоналістів – ультраправих бойовиків із угруповання “Правий сектор”. Я не стану стверджувати, буцімто всі націоналісти у ручному режимі управляються з кіл Партії регіонів. Ситуація значно простіша – фанатизм і расовий запал молодих націоналістів вкотре використали. Задум штурму просто втілили в життя їхніми руками.

Реакція опозиції

Штурм Адміністрації президента почався близько 15-ї години за київським часом. На той момент вулицю вже заповнили три сотні молодиків у масках, котрі не гаючи часу заходились розбирати металеві загородження.

Протягом наступних двох годин опозиційні лідери мовчали наче діджеї вірменського радіо. І це при тому, що сутички відбувались у кількох сотнях метрів від Майдану. Лиш через тривалий час від початку штурму Кличко, Тягнибок і Яценюк скликали брифінг у захопленому Будинку профспілок. Говорили красномовно.

"Ми не маємо нічого спільного з побоїщем на Банковій. Це "тітушки", яких відправив Віктор Янукович і секретар РНБО Андрій Клюєв. Наша акція сугубо мирна", – додав Яценюк. Чи не єдиним, з опозиціонерів хто наважився з'явитись біля Адміністрації президента, був цукрозаводчик Петро Порошенко. Його переговори успіхом не увінчалися – штурмовики обізвали олігарха “жидом” і продовжили справу.

Забравшись з Банкової ні з чим, Порошенко поспішив написати заяву до міліції про скоєння злочину групою невідомих осіб чисельністю близько 100 чоловік. Також депутат зазначив, що під час переговорів із молодими людьми його помічника порнули ножем.

Про себе Порошенко також не забув. На гребні інформаційної хвилі він оголосив про свій намір у найближчому майбутньому зайняти президентське крісло.

Невдовзі власною версію подій виступила екс-регіоналка Інна Богословська. В ефірі “Громадського” вона заявила, що події на Банковій є спільним планом Путніна, Медведчука і її колишньої партії. За словами депутатки, саме влада організувала провокацію на Банковій, найнявши спортсменів і футбольних фанатів.

"Вони відпрацювали техніку бійок на стадіонах. І зараз вони знають, як себе поводити", – сказала Богословська.

За іронією долі, саме Богословська виявилась найбільш близькою до правди. Геть не розбираючись у вуличній політиці, вона єдина розпізнала в учасниках штурму футбольних хуліганів – про яких ані словом не обмовився жоден із журналістів чи політиків.

Попри свою здогадливість, пані Богословська змішала грішне з праведним. Якщо “тітушок” влада дійсно зацікавлювала мертвими американськими президентами, то футбольні фанати й решта ультраправих прийшли на штурм із власної ініціативи. Фактично.

“Тітушки” на марші

Слова опозиціонерів щодо найнятих спортовців, швидше за все, були сказані навмання, адже жодних фактів на той момент у їхньому розпорядженні не було. Спрацював вироблений місяцями умовний рефлекс – у будь-якій незрозумілій ситуації промовляти чарівне заклинання “тітушки”.

У вустах опозиціонерів це слово має воістину магічну дію. Перш за все воно зачаровує представників української преси, знімаючи наперед усі можливі незручні запитання до дій самої опозиції. Приміром, газову атаку під час штурму Кабміну 24 листопада пан Яценюк звалив на “тітушок”, що затесалися серед протестувальників. Втім усі відеозаписи атаки засвідчують геть протилежну ситуацію – хімічну обробку “тітушок” і ментів першими здійснили саме “свободівці”. Виходить, за логікою Яценюка, одні “тітушки” заливали перцевим газом інших “тітушок” – чи не абсурд?

Як показали подальші події, у випадку штурму Адміністрації президента мантри опозиціонерів таки виявились небезпідставними. Зусилля владних провокаторів, інфільтрованих в ряди протестувальників, дійсно мали місце.

Вранці 1 грудня активісти організації “Дорожній контроль” зафіксували, як з території санаторію “Дніпро” у Конча-Заспі, виїжджає два білих автобуси Mercedes із молодиками в масках.

Через деякий час ці ж автобуси з'являються на Банковій. Саме перед штурмом вони зникають у найближчій до міліцейського кордону арці. Не важко здогадатись, якою була місія пасажирів цих автобусів.

Наступні деталі. Штурму передувала поява на Банковій грейдера – ідеальної машини для тарану кордонів. На відеозаписі можна чітко бачити, як попереду грейдера крокує голова партії “Братство” Дмитро Корчинський. Репутацію цього персонажа залишимо без додаткових коментарів.

На хвилинку замислимось над питанням, як у центрі міста, де ледь не вводять надзвичайний стан, посеред білого дня в урядовому кварталі може з'явитись грейдер? Невже бойового слона ніхто не побачив, і його просто так пустили на Банкову? За словами очевидців, цей грейдер належав комунальним службам, і був покинутий під час захоплення Майдану. Тим не меньш важка техніка безперешкодно доїжджає з пункту А в пункт В, успішно минаючи двори із ментами.

Виникає іще одне питання: хто керував грейдером? Адже це не легкова автівка, і для управління ним потрібні відповідні навички. Можна припустити, що це був обурений комбайнер з Херсонщини, чи страйкуючий комунальник, але повірити у такий збіг важко. Окрім того варто придивитись на кількох людей із металевими кийками в руках, що їдуть верхи на грейдері. Ці вже немолоді люди геть не схожі на вуличних субкультурних радикалів.

Потужна штурмова машина і бойові заклики надихали оточуючих. Невдовзі молодь пішла в атаку. Подальші події влучно описує “КоммерсантЪ”:

“Грейдер вновь завели, направив на бойцов ВВ. В ход пошли булыжники и файеры, с нескольких бойцов сорвали шлемы. В ответ в демонстрантов полетели газовые гранаты. Слезоточивый газ стал весомым аргументом для многих демонстрантов – люди хлынули прочь с Банковой. На месте осталось лишь 20-30 активистов – похоже, тех, кто сопровождал грейдер изначально. Как выяснилось, они были готовы к газовой атаке и в нужный момент надели респираторы и противогазы.”

“Особисто я бачив у натовпі здорових мужиків років під 40-45 у синьожовтих банданах, які підштовхували пацанів: "Вперед, ребята, не ссыте! Сейчас мы их разнесем! Вперед, в атаку!" – пише очевидець подій Андрій Куліш.

Під час сутичок камера одного з операторів зафіксувала штурмовиків у мотоциклетних шоломах, які дивним чином просочуються крізь щільні заслони внутрішніх військ і опиняються “в тилу” міліції. А через деякий час їх знову пропускають у вир бійні. Сумнівів у тому, хто ці люди бути не може.

Чи є сенс щось додавати?

“Правий сектор”

Провокація з боку влади? Безперечно! Проте це занадто очевидно, щоб бути всією правдою. Якщо скласти докупи усіх пасажирів білих автобусів, вершників грейдера, і “мужиків у чорних куртках”, загальна кількість “тітушок” складе не більше сотні людей. Ким були решта учасників штурму? Без сумніву, це активісти євромайдану з лав ультраправих угруповань і націоналістичних організацій.

Зокрема йдеться про учасників так званого “Правого сектора”. Серед них футбольні хулігани київського “Динамо”, члени “Соціал-національної асамблеї”, організації “Тризуб” ім. Степана Бандери. За свідченнями очевидців, участь у штурму приймали й деякі молоді “свободівці”. Не помічати весь цей час молодиків у замовлених напередодні будівельних касках, із жовтими пов'язками СНА й динамівськими “розами” міг тільки сліпий бандурист!

Власні дії та погляди на життя юні націоналісти не соромляться відкрито викладати у соцмережах на тематичному пабліку “Правого сектору”, а також дружніх пабліках “Нацпортал” і “Правий Інфоцентр”. Щоб зрозуміти політичні переконання цих молодих людей, достатньо оцінити аватар із хокейною маскою маніяка Джейсон Вурхіза, ножем, кастетом, тризубом, гербом СС “Галичина”, свастикоподібим коловоротом і гербом дивізії СС “Тотенкопф”.

Протягом попереднього тижня “Правий сектор” мітингував на майдані. За цей час молоді люди звідти встигли відзначитись кількома нападами на лівих активістів, що приходили на протест із гаслами за безплатну освіту і медицину.

Після брутального розгону майдану в ніч на 30 листопада на Михайлівській площі почали формуватися “загони самооборони” для відбиття можливих атак “Беркуту”. Безпосередню участь у вербуванні підлітків до цих загонів прийняли й учасники “Правого сектору”.

Не важко здогадатись, що націоналісти налаштовувались не на самооборони, а на атаку. І саме на це розраховували у кабінетах Адміністрації президента. Зранку 1 грудня загони у масках, озброєні палицями й добрячим запасом піротехніки, вже готувались до майбутніх сутичок.

Штурмовики з “Правого сектору”, не очікуючи команд від партійного керівництва “Свободи”, почали брати ініціативу у власні руки. Їх першим “чином” стало биття вікон київської мерії.

Для опозиції дії своїх же радикалів стали певною несподіванкою, тож кількох бойовиків було затримано одразу під КМДА і оголошено провокаторами. У одного з них вилучили пляшку із запалювальною сумішшю, що цілком підтверджує факт підготовки до штурму. “А хто знає, чи не був це агент НКВД переодягнений бандерівцем?”, – запитає скептик. Ні. На пабліку “Правого сектору” до відео із затриманням молодика додається коментар: “Вони вирішили здати одного з правих революціонерів мусорам, через же постраждали!”

Про подальші події на вулиці Банковій важко сказати краще за самих бойовиків. Дамо слово учасникам штурму.

Статтю під назвою “Сповідь провокатора” з сайту banderivets.org.ua хочеться цитувати цілими абзацами:

“Так, я штурмував АП. Тому я «провокатор». А ще учора я був на Михайлівській площі, і теж у масці, і теж із палицею в руках… Правда, тоді нас не називали провокаторами. Тоді нам аплодували, на нас надіялися. Бо пам’ятали про нічну атаку «Беркуту», не хотіли знову стати «тєрпілами», шукали того, хто налагодить дієвий захист бандитам в погонах. Я не був «провокатором» навіть сьогодні вдень, коли одним із перших вступив на Майдан. Але потім я став «провокатором»…”

“1 грудня ми завдали атаки першими. І що ж сталося? Дії справжніх провокаторів каталізували психологію жертви, і нас почали називати «провокаторами» та «тітушками». Під адміністрацію підійшов «шоколадний заєць» Порошенко і доклав максимум зусиль, щоб зупинити справедливий народний гнів і в’їхати на білому коні в обоз «лідерів опозиції». Як наслідок – штурм виявився невдалим”.

Прикметно, що у розпал атаки на солдат внутрішніх військ маса націоналістів, включно зі “свободівцями”, розгубились, чию версію подій підтримати. Повторювати за Тягнибоком слова про “тітушок”, чи пристати на бік своїх друзів-штурмовиків? О 15:59 член політради ВО “Свобода” Юрій Ноєвий публікує блог із апологією силового вирішення конфлікту: “Зараз ідуть бої біля Адміністрації Президента. Що скажуть на це люди, які вже почистили свою зброю? Мирний варіант у нас був приречений на провал відразу. З часом багато хто це зрозумів. Провокатори це не хочуть розуміти. Провокаторів треба задавити. Луценко – це перший провокатор. Він з першого дня не соромиться на людях домовлятися з бидлом у пагонах. Тепер тільки силовий варіант. Це те, що вже є, це те, що треба розвивати. Більше натиску. Загальнонаціональний страйк – це дасть маси людей. Люди доброї волі мають вести їх на штурм.”

Чи був штурм виключно акцією бойовиків-націоналістів? Ні. В атаку йшли й цивільні протестувальники, розлючені погромом Майдану дводенної давнини. "Закидывали все, не только нацики, вот обычные девушки вооружаются. Несколько часов постоянных взрывов, газа, паники сделали свое дело. Уже никто не защищал солдат. Люди ходили с дикими глазами и хотели крови. Кто-то мстил за друга, которому разбили голову, кто-то поддался стадному чувству", – пише фотограф Ілля Варламов.

Втім, мотором штурму, без сумніву, були націоналісти. Щиро переконані у своїй правоті й у вищості білої раси.

Це факт, заперечувати котрий марно. Опозиціонерам слід нарешті визнати: “Так, у нас є власні “тітушки”. Так, вони сповідують неонацистські погляди, втім ми не вбачаємо у цьому нічого ганебного. Врешті решт серед нас є ціла партія зі схожими переконаннями. Чи ви пропонуєте “Свободи” відцуратися? Так, ми дозволяємо молодим радикалам побавитись у старе-добре ультранасильство. Але не завжди можемо їх контролювати.”

Сценарій влади

Після кривавого розгону євромайдану Януковичу, Захарченку й усій партії влади виправдання своїх дій було потрібно як ковток повітря. Тому ідеальним аргументом могло стати лише насильство із протилежного боку.

Але на цей раз вони вирішили діяти обережно – замість рубити сокирою, Банкова скористалась скальпелем. Пустити на штурм курсантів переодягнених радикалами було б занадто тупо. Та й навіщо, коли майданом розгулюють сотні молодих і не надто обтяжених інтелектом юнаків, спраглих до насильства? Достатньо спрямувати їх енергію у потрібне русло.

Як ми з'ясували вище, до натовпу праворадикалів запустили кілька десятків навчених провокаторів, задачею яких було підбурювати молодь і підіймати її в атаку.

Далі. На передову оборони Адміністрації виставили солдат-призовників із внутрішніх військ, котрим навіть щитів не видали. Кожен шматок бруківки, кожен файєр влучав, кожен удар арматурою бив точнісінько у тіла молодих солдат. Скільки призовників було поранено, травмовано , покалічено? А це, на секундочку, також чиїсь сини... Розрахунок полягав у тому, щоб суспільство задалось цими питаннями, пройнялось непідробним жалем бодай до когось із системи репресивного апарату.

Атаки на передову тривали понад три години. Складно уявити, якою вічністю ці години здавались для солдат, які стояли у першій лінії. Де був “Беркут”? Професійні садити спокійно спостерігали за штурмом з глибокого тилу, ховаючись за спинами 19-річних юнаків.

Чому спецпризначенцям не дали команду розганяти штурмовиків хоча б через годину після початку сутичок? Вочевидь, влада чекала, щоб якнайбільше телекамер і фотокореспондентів у подробицях посмакували епізодами насильства, а потім рознесли ці кадри по світовим інформагентствам.

Вишуканий цинізм!

Зрештою після тривалого протистояння міліція таки вирішила випустила “Беркут”. Отримавши добрячу порцію бруківки, міліція проголосила власне моральне право на насильство, і скористалась ним сповна. Як і два дні тому силовики не жаліли ані мирних зівак, ані журналістів, ані медиків.

Чи спрацював задум керівництва країни? З одного боку, прописаний сценарій було виконано бездоганно – провокатори діяли грамотно і практично не видавали себе, а натовп ультраправих зробив усе, що від нього очікували. З іншої сторони, морального виправдання влада так і не отримала, оскільки вже давно не викликає у суспільства ані співчуття, ані довіри – жодних емоцій крім зневаги. До того ж сподівання режиму на вдалу для неї телевізійну картинку перекреслив абсолютно звірячий розгін демонстрантів. Сюжети сутичок дійсно облетіли весь світа, але завершувались вони кадрами, де “Беркут” лупцює кийками лежачих громадян.

Більшої легітимності поліцейське насильство так і не здобуло.

Журналісти

Проговорювати і розбирати подробиці штурму Банкової, можливо, і не було б потреби. Однак це зробити варто хоча б з тієї причини, що у сам день сутичок цього сказано не було. Навіть більше – події 1 грудня виявили кричущу некомпетентність вітчизняних журналістів у питаннях вуличної політики.

У місиві під Адміністрацією президента було легко впізнати тих самих людей, котрим учора аплодував натовп на Михайлівській. Одяг, нашивки, медичні маски й “балаклави”, велосипедні шоломи й будівельні каски, фанатські рози київського “Динамо”.

Натомість Мустафа Найєм і решта журналістів, що вели трансляцію впевнено продовжували називати штурмовиків “невідомими”. Навіть колоритний персонаж у лицарських обладунках, котрий днем раніше давав коментар “Громадському” залишився поза увагою, а всі ультраправі – поза підозрами.

Коли ж невдовзі та сама молодь з'явилась на Бесарабці і разом з депутатами-свободівцями спробували зруйнувати пам'ятник Леніну, тон репортажів одразу перемінився. В прямому ефірі Роман Скрипін вже відверто вболівав за правих штурмовиків, а Дмитро Гнап іменував їх не інакше як “хлопці” або “активісти”. Аби зрозуміти, що разом із братом Тягнибока та його колегами по фракції пам'ятник штурмували ті самі люди із барикад на Банковій, багато розуму не потрібно.

“Хлопці з «Правого сектору» честю виконали свій обов’язок і будуть його виконувати далі. Зараз мої друзі ведуть бої з «Беркутом» біля «памятніка Лєніну». Ми будемо йти революційним шляхом доти, доки є хоч якийсь шанс на перемогу. Тому що ми – націоналісти! Тому що інакше неможна… Нам неважливо, як нас називатимуть: провокаторами чи героями. Нам неважливо, бо ми – воїни Національної революції”, – читаємо у цитованій вище “Сповіді провокатора”.

В кінці кінців розпізнавши в у сутички справжніх, непідробних націоналістів, журналісти легко могли б поставити це на вид лідерам опозиції вже під час брифінгу у Будинку профспілок. Однак ні в кого навіть бажання такого не виникло.

“Почекайте, – заперечить хтось, – як можна по людям із закритими обличчями робити якісь висновки? Як відрізнити правих “тітушок” від “тітушок” влади?” Відповім. Наприклад, дрес-код фанатської субкультури рішуче відрізняється від одягу спортсменів. Не стане поважаючий себе правий штурмовик одягати на акцію базарні брюки і черивики “алладіни”, так само як звичайний спортсмен з Білої Церкви не зможе й не стане відтворювати рівний стиль кежуал. Гаразд, облишимо нюанси гардеробу для передачі “Модний вирок”.

В кінці кінців прямо на Банковій можна було кількома прямим запитаннями з'ясувати, хто стоїть перед вами. Рядовий спортовець банально відмовиться щось коментувати, або видасть малозрозумілий набір звуків, тоді як політично ангажований штурмовик спробує хоча б кількома фразами пояснити, чому він тут знаходиться.

Українських журналістів, що знаються на радикальній вуличній політиці наразі можна перерахувати на пальцях – і більшість із них так чи інакше наближена до рухів правого або лівого спектру.

Але у час, коли політика все частіше відбувається на вулиці, не розбиратись у цьому – велика розкіш, яка в підсумку веде до дезінформації суспільства. Невірно висвітлені події, можливо, коштуватиме комусь нирок, зубів чи ребер. Тому, по-хорошому, сьогодні політичний журналіст має на пам'ять знати перелік радикальних рухів усіх відтінків, їх сленг, атрибутику, ідейні засади. Це аксіома.

Коли писалась ця стаття на майдані був здійснений черговий напад на лівих активістів Конфедерації вільних профспілок України. Понад 30 правих бойовиків накинулись на них із криками “шавки” – на сленгу націоналістів це люди з антифашистськими поглядами. Одному з профспілковців зламали ніс, іншому перебили ребра, намет КВПУ порізали ножами.

Також бойовики зламали звукопідсилювальну установку, викрали генератор. А за всім, що відбувалось спостерігав свободівський депутат Ігор Мірошниченко. “Нас ледь не вбили”, – сказав по телефону постраждалий активіст Денис Левін.

Здогадайтесь, як опозиціонери прокоментували напад в ефірі “Громадського”? Били “тітушки”!

Радикали й “опортуністи”

Усі наступні дні після штурму “Свобода” дуже неохоче коментувала події на Банковій. У партії чітко розуміють, що в атаку на Адміністрацію президента ходили їх однодумці, з котрими донедавна йшла тісна співпраця.

Зате не мовчала інша сторона – “Правий сектор”. Їх пабліки у соцмережах рясніли і продовжують рясніти звинуваченнями опозиції, і передусім “Свободи”, у зраді революції. Частина вуличних правих навіть заявила, що припиняє ходити на майдан.

Водночас бойовики “Правого сектору” продовжують стояти на центральній площі країни, і це викликає певний подив. Якщо опозиціонери обізвали молодих ультраправих провокаторами й “тітушками”, то чому не вимагають їх негайного видалення з майдану?

Частині майданівської публіки “Правий сектор” відверто не до душі, проте навіть ці люди чомусь дивляться на молодиків із великою поблажливістю. Так само, як ще раніше прийняли появу у публічному просторі більш респектабельної, але не менш дикої “Свободи”.

Іще одне питання, чи послабить цей розкол позиції правих? Швидше за все, лиш посилить.

“Правий сектор” зараз відхоплює частину радикально налаштованих молодих людей, котрі могли б приєднатися до “Свободи”, але у самої партії лишаються сотні лояльних футбольних фанатів, котрі у потрібну хвилину працюватимуть її бойовим крилом.

Натомість націоналістична істерія на майдані лише посилюється. Тому дискусії між учасниками мітингів на тему, “хто гірший – беззубі опозиційні лідери включно із Тягнибоком, чи провокатори-радикали?” – позбавлена сенсу. Обоє гірше.

Гірше те, що в якийсь момент суспільство геть відключило критичне мислення. Саме тому загал так легко повірив брехні, мовляв Банкову штурмують “тітушки”. Саме тому люди продовжують вірити міфам і конспірології, тиражованій некомпетентними у вуличних справах журналістами. З цієї ж причини частина протестувальників дозволила тягнути себе у владний сценарій на Банковій поруч із не надто розумними ультраправими. Сон розуму породжує чудовиськ, і, на жаль, їх голоси на майдані сьогодні лунають найгучніше.

Андрій Мовчан

Читайте по теме:

Анжей Палис. Похмілля після свята незалежності

Эвальдас Бальчунас. Правый марш в Литве

Ричард Сеймур. Сопротивление фашизму: между «рано» и «поздно»

Андрей Манчук. Реальная угроза

Антон Шеховцов. Старые и новые европейские друзья «Свободы»

Адам Лещинский. Трудно жить молодым – и в Польше

Жером Роос. Время брейвиков

Іван Шматко. «Свобода» і вбивця біля ваших дверей

Андрій Манчук. Цена сектанства

Ґжеґож Россолінські-Лібе. Суспільство не бачить проблеми у неофашистських рухах