Український Троцький

Ідея укласти цю збірку виникла в нас ще у 2009 році, під час дискусії у «живому журналі». Там жваво обговорювали сенсаційну ініціативу депутатів містечка Бобринець, неподалік якого, у селі Янівка-Береславка, народився один із майбутніх лідерів більшовицької партії. Бобринецька міська рада ухвалила тоді рішення встановити в міському парку пам`ятник на честь славетного земляка – і ця новина отримала неабиякий резонанс у інформаційному просторі України. Сама лише думка про те, що в Україні може з`явитися монумент, який вшановує пам`ять Лева Троцького, спричинила хвилю обурення у націоналістичних та ліберальних колах вітчизняної інтелигенції. Провідні «патріотичні» ЗМІ одразу розпочали справжнє цькування Троцького – і, за іронією долі, їхня інвективна риторика щоразу нагадувала про антітроцькістську кампанію початку тридцятих років.

Зрештою, пам`ятник Троцькому так і не з`явився у Бобринці – ані за Ющенка й Тимошенко, ані за Януковича. Міністр освіти Дмитро Табачник, який ще за часів «перебудови» надрукував у одному з київських часописів статтю під промовистою назвою «Червоний Лев революції», цілком прогнозовано не посприяв вирішенню цього питання, а місцеві депутати та провінційні чиновники Кіровоградщини, налякані агресивною риторикою націоналістів, не наважилися на відкриття монумента. За словами депутатів, вони боялися, що побудований коштом місцевої громади пам`ятник буде зруйнований молотками «націонал-патріотів».

Натомість, у середовищі українських марксистів виникла пропозиція створити інший «пам’ятник» Леву Троцькому – який, на нашу думку, може отримати набагато більшого політичного значення. Було вирішено перекласти українською його найбільш значущі тексти, тематично пов’язані з Україною, аби згодом видати їх окремою збіркою. Адже ранні твори Троцького не перекладалися в Україні з кінця 20-х років, і зроблені на той час переклади безнадійно загубилися у спецсховищах. А деякі статті з українського питання, написані у період еміграції, ніколи не виходили друком українською мовою – якою ще з дитинства вільно володів син єврейського колоніста з містечка Янівка, що навіть сам перекладав українською віршовані куплети Крилова.

Українським лівим має бути по справжньому соромно: протягом останніх двадцяти років, коли партійні чиновники вже не стояли на перешкоді популяризації ідейного спадку Лева Троцького, в Україні не було видано жодної його книги – попри те, що особиста та політична біографія одного з провідних лідерів більшовицької революції щільно пов`язана з Україною. Шлях до мексиканського Койокану, у якому похований вбитий агентом НКВС Троцький, починався з підпільних марксистських гуртків у Миколаєві та Одесі, де його було вперше заарештовано та відправлено у заслання, та де він «позичив» у тюремника своє друге революційне прізвище. А згодом, за часів громадянської війни та повоєнної розбудови, «Червоний Лев революції» безпосередньо доклався до процесів формування Української Соціялістичної Радянської Республіки, фактичним спадкоємцем якої де факто лишається сучасна Україна. Наприкінці свого життя Лев Троцький високо оцінював практичні здобутки українських більшовиків на чолі з Миколою Скрипником – хоча й називав наркома освіти «чистокровним сталінцем».  

Проте, постать Лева Троцького аж дотепер лишається невідомою для пересічного українця, навіть якщо про нього час від часу згадують з телеекранів – під час політичних телешоу на кшталт проекту «Великі українці», чи у пропагандистських антикомуністичних сюжетах на тему «радянської окупації України». Українська інтелігенція дбайливо зберігає табу, накладене на це ім`я ще за сталінських часів, та одночасно намагається демонізувати постать Троцького у свідомості сучасної генерації українців. Ще з 1989 року націоналістичні ЗМІ активно поширювали сумнозвісний документ, відомий під назвою «Заповіді Троцького – інструкція агітаторам-комуністам на Україні». І фрагменти з цієї відверто юдофобскої за змістом підробки, авторами якої, на думку сучасних дослідників, були петлюрівські офіцери Савенко та Гулий-Гуленко, навіть потрапили до шкільних підручників сучасної України.

Це замовчування, поєднане з дозованими порціями фальсифікацій, має за мету приховати від сучасників справжнє ставлення Троцького до України. В усі часи свого політичного життя Лев Троцький підтримував програму боротьби за культурну та мовну емансипацію українців, яку активно втілювала у життя партія більшовиків – попри те, що українці лишалися розділеними кордонами ворожих до УСРР держав. «На думку більшовистської партії Радянська Україна мала стати міцним стрижнем, навколо якого повинні були об’єднатися інші частини українського народу. Не має сумнівів, що Радянська Україна розвивала під час першого періоду свого існування могутню силу тяжіння також і у національному відношенні, та підіймала на боротьбу робітників, селян та революційну інтелігенцію Західної України», – писав про це Троцький. Його дуже непокоїло, що після розгрому КПЗУ на західноукраїнських теренах розпочався «різкий поворот поза-радянських українських демократичних елементів у бік від Радянського Союзу». «Це означає, що пролетарський авангард випустив український національний рух із своїх рук», – констатував він у 1939 році.

Проте, разом із тим, Лев Троцький послідовно заперечував намагання розколоти між собою пролетаріат Червоної України та робітників інших радянських республік, рішуче виступаючи проти українського націоналізму. І вже згодом, у еміграції, закликав категорично відкинути будь-які націоналістичні проекти «визволення України», яку пропонувалося «звільнити» на багнетах нацистського війська.

«Україна є особливо багатою на досвід хибних шляхів боротьби за національне звільнення. Тут було випробувано усе: і дрібно-буржуазна Рада, і Скоропадський, і Петлюра, і «союз» з Гогенцоллерном, і комбінації з Антантою. Хто після всіх цих експериментів продовжує сподіватися на якусь із фракцій української буржуазії, як на провідника визвольної національної боротьби, той є політичним мерцем. Лише український пролетаріат здатний не тільки вирішити революційне по самій своїй сутністі завдання, але й взяти на себе ініціативу його вирішення. Він, і тільки він, може згуртувати навколо себе селянські маси й справді революційну національну інтелігенцію… Жодних поступок українським націоналістам – клерікально-націоналістичним чи ліберально-пацифістським», – наголошував Троцький. Одночасно він закликав «усвідомити величезне значення українського питання не лише для долі Південного сходу та Сходу Європи, але й Європи у цілому». Колишній організатор Червоної Армії добре пам`ятав про загальносвітове значення революційної боротьби на українській землі, де, фактично, вирішувалася доля громадянської війни та всієї Російської революції – чи не єдиний епізод у периферійній історії України, коли на неї пильно дивилися з усіх країн та континентів.

«Мова йде про народ, що довів свою життєву силу, дорівнює за численністю населенню Франції, займає винятково багату територію, украй важливу, до того ж, у стратегічному відношенні. Питання про долю України постало на весь зріст. Потрібне ясне й виразне гасло, що відповідає новій ситуації. На мою думку, таким гаслом може бути в цей час тільки: Єдина вільна й незалежна робітничо-селянська радянська Україна!».

Ці слова, колись навмисно підкреслені автором, лишаються сьогодні гаслом тих, хто продовжує боротьбу за справжнє, соціальне визволення України. А отже, перше видання «українських» текстів Троцького, слідом за яким було б доречно випустити у світ тексти Леніна, Скрипника, Артема, Еллана-Блакитного, Бош, П`ятакова, та інших видатних фігур вітчизняного лівого руху, може стати символічною ознакою повернення їхніх революційних ідей. І запорукою того, що свого часу ці ідеї опанують свідомість поневолених мас.       

Андрій Манчук

«Український Троцький. Тексти Лева Троцького про Україну». Збірка перекладів статей, виступів, промов та відозв із коментарями. 

Ідея: Андрій Іщенко та Андрій Манчук

Перекладачі: Андрій Здоров, Тамара Злобіна, Андрій Іщенко, Сергій Іщенко, Андрій Манчук, Ольга Мартинюк, Ольга Папаш, Денис Пілаш, Захар Попович, Андрій Рєпа, Тимур Щербина

Автори передмов та статей: Даніель Бенсаїд, Марко Бойцун, Андрій Іщенко, Сергій Мігаль, Захар Попович, Вадим Роговін

Наукова редакція (примітки та коментарі до тексту): Денис Пілаш

Літературна редакція: Марійка Вакулич, Сергій Денисюк Коректура: Марина Александрович, Ірина Когут

Верстка, дизайн та обкладинка: Оксана Брюховецька

Презентація книги

Запрошення на презентацію у соцмережі Facebook

Також читайте:

Сергій Жадан. Лівий досвід

Микола Скрипник. Донбас і Україна

Юлій Федоровський. «Заповіді Троцького. Історія підробки»

Сергій Жадан. «Почну писати новий роман про проблеми робітничого класу»

Василь Еллан-Блакитний. Україні

Евгения Бош. «Комитет больше не в силах сдерживать массы»

Микола Скрипник. Народна освіта за десять років

Cергей Киричук. Интервью с Валерием Солдатенко

Микола Скрипник. Ленін та національна справа

Георгий Эрман. Интервью с Георгием Касьяновым

Андрій Манчук. «Січневе повстання. «Роля хлопчаків»

Микола Скрипник. Ленін про Україну

Андрій Манчук. Киев. Традиция Первомая

Казка про українську революцію