Українські еліти боролись лише за власне панування

От редакции: Эти мысли классика украинской литературы Павла Грабовского, выдающегося поэта, переводчика, участника революционного движения, высказанные в письме педагогу, литературоведу, историку Борису Гринченко, очень важны для понимания природы мифа, который представляет собой краеугольная современная версия украинской истории. Все исторические коллизии на территории современного государства Украина, состоявшегося и сложившегося в советское время, рассматриваются в ней исключительно с точки зрения «национальных интересов» – которые, на деле, задним числом придуманы патриотическими историками и литераторами.

Ярким примером этому является клубок сословных, социально-экономических противоречий «козацкой эпохи», которая рассматривается у нас через призму борьбы за «вечную, единую, неделимую Украину – Грабовский прямо называет этот ее образ фикцией – против ляхов, татар, московитов, и прочих «врагов нации», которой тогда и вовсе не существовало. Причем, ученый показывает, что этот миф вполне сознательно создан правящими элитами и используется исключительно в их интересах. Как это происходит с сейчас, по сей день.

Найбільшою з нісенітниць є та, буцім Україна була колись єдиним неподільним тілом з погляду національних інтересів і змагань, як хотять запевнити наші псевдопатріоти, – такої України ніколи не існувало і не існує. В уяві наших істориків, а особливо повістярів та драматургів, Україна як була, так і в абстракцією, вигаданою з голови та щирих, хоч і не розумних, зітхань; сю абстракцію витворив у нас на Україні шляхетський (дворянський) патріотизм – реальний (з погляду потреб пануючих станів) і книжковий (з погляду ідей), однако шкідливий як правдивій національно-українській справі, так, може, ще більше – пекучим інтересам народних мас.

Другою нісенітницею є те, буцім Україна (знов-таки якась фікція, коли брати її цілу) боролася з ворогами за «віру батьків» та «волю рідного краю»; такі «благоглупости» писалися на знаменах верховодами та політичними інтриганами, бо ніколи ті, що б'ються із-за якогось шматка, не скажуть, що вони б'ються саме з-за шматка, а наговорять «великих слів велику силу», – така думка, що нерозумне потомство так зразу й повірить їм; се звичайний хід історії.

Ніколи Україна не боролась ні за який свідомий загальноукраїнський ідеал, і ніколи не існувало свідомого загальноукраїнського патріотизму, бо ніколи інтереси і потреби різних станів української людності не були однакові, а, навпаки, ворогували між собою, і казати про якусь цілокупну Україну, про її боротьбу за долю рідного краю – значить завдавати брехню свідомо чи несвідомо. Всяк боровся тільки за себе, за свою «долю», себто інтереси, і змагався використати силу і «патріотизм» підлеглих станів для задоволення тих інтересів.

Не за віру батьків і не за «неньку Україну» боролося високе українське шляхетство, а за панування свого стану на Україні, і змагалося вирвати те панування з рук поляків, і інших «ворогів»; не за Україну, а за свої «привілеї» боролося і козацтво, що виїжджало на шиях поспільства і з презирством на його дивилося; не за Україну боролися верховодячі сфери духовенства українського, боронячи самостійність української церкви, а за своє панування в тій церкві; вони через се хилилися й до Польщі, бо католицька Польща більш забезпечувала їм ту самостійність панування, ніж православна Москва, під владою котрої вони боялися грати другорядну ролю, як се потім і сталось;

Через се ж саме просте духовенство і ченці, не дуже забезпечені матеріально, залежні від вищої ієрархії, більш опановані як пануючі, горнулися до московського православія та білого царя, бо рахували на панську ласку і підвищення свого стану, котрих їм важко було здобути, під польським або яким іншим владінням; так саме тягло до православія та білого царя і все поспільство, котре не знало супокою серед козацької завірюхи, а грало ролю гарматного м'яса в руках всіх станів, що були над ним, боролось за привілеї тих станів, вічно горіло в пекельному огні і вічно бідувало, а як підіймалось гайдамацькими загонами, так не проти Польщі, а взагалі проти утисків та винуватців соціального гніту, з якого б коліна – польського чи українського – вони не походили.

Наші письменники дуже легко розв'язують се питання, зачисляючи декого з історичних українських діячів до «зрадників», «перевертнів» тощо, гадаючи тим способом побороти всі історичні непорозуміння та приписуючи зраді окремих осіб, в ліпшім разі – партій, всю вагу складних соціальних подій. Не в зраді тут річ, – се дурниця і більш нічого; вага в суперечності станових інтересів, в тім, що кожен стан тяг в інший бік і намагався, коли мав силу, потягти в той бік і всіх других, – кожен стан таким робом робився зрадником супроти іншого, а се саме зводить питання про зраду аd absurdum; панувала «українська» ідея того стану, який мав під той або інший час більше сили використати другі стани в ім'я своїх власних інтересів. Українське шляхетство ближче стояло по своїм змаганням, матеріальним і духовним потребам до шляхетства польського, більш було споріднене з ним, ніж з українським поспільством, з котрим у його не було нічого спільного, крім залежності, що становила привілей однії частини українців супроти другої.

За сі привілеї бились українські пануючі верстви з польськими або московськими, боролись за владіння хлопами, маєтками та властю, а зовсім не за волю батьківщини або віру. І «воля», і «віра батьків» у кожного стану були свої і виявлялись ні в чому іншому, як у реальних життєвих потребах, за котрі тільки і йшла боротьба. А «ненька Україна» була ні чим іншим, як лиш гаслом, під окликом котрого пануючі верстви гріли собі руки.

Павло Грабовський

Из письма Борису Гринченко. 1901 год.

Читайте по теме:

Андрей Манчук. Триста лет мифологии

Андрій Бондаренко. Актуалізація лівого руху в Галичині можлива

Ян Ретс. Казочка про українську революцію

Cергей Киричук. Интервью с Валерием Солдатенко

Андрей Манчук. Киев. Традиция Первомая

Микола Скрипник. Ленін та національна справа

Володимир Чемерис. Чемериські війни

Андрей Манчук. Миранда в Киеве