Українські еліти боролись лише за власне пануванняУкраїнські еліти боролись лише за власне пануванняУкраїнські еліти боролись лише за власне панування
Історія

Українські еліти боролись лише за власне панування

Павло Грабовський
Українські еліти боролись лише за власне панування
За сі привілеї бились українські пануючі верстви з польськими або московськими, боролись за владіння хлопами, маєтками та властю, а зовсім не за волю батьківщини або віру

04.01.2019

От редакции: Эти мысли классика украинской литературы Павла Грабовского, выдающегося поэта, переводчика, участника революционного движения, высказанные в письме педагогу, литературоведу, историку Борису Гринченко, очень важны для понимания природы мифа, который представляет собой краеугольная современная версия украинской истории. Все исторические коллизии на территории современного государства Украина, состоявшегося и сложившегося в советское время, рассматриваются в ней исключительно с точки зрения «национальных интересов» – которые, на деле, задним числом придуманы патриотическими историками и литераторами.

Ярким примером этому является клубок сословных, социально-экономических противоречий «козацкой эпохи», которая рассматривается у нас через призму борьбы за «вечную, единую, неделимую Украину – Грабовский прямо называет этот ее образ фикцией – против ляхов, татар, московитов, и прочих «врагов нации», которой тогда и вовсе не существовало. Причем, ученый показывает, что этот миф вполне сознательно создан правящими элитами и используется исключительно в их интересах. Как это происходит с сейчас, по сей день.

Найбільшою з нісенітниць є та, буцім Україна була колись єдиним неподільним тілом з погляду національних інтересів і змагань, як хотять запевнити наші псевдопатріоти, – такої України ніколи не існувало і не існує. В уяві наших істориків, а особливо повістярів та драматургів, Україна як була, так і в абстракцією, вигаданою з голови та щирих, хоч і не розумних, зітхань; сю абстракцію витворив у нас на Україні шляхетський (дворянський) патріотизм – реальний (з погляду потреб пануючих станів) і книжковий (з погляду ідей), однако шкідливий як правдивій національно-українській справі, так, може, ще більше – пекучим інтересам народних мас.

Другою нісенітницею є те, буцім Україна (знов-таки якась фікція, коли брати її цілу) боролася з ворогами за «віру батьків» та «волю рідного краю»; такі «благоглупости» писалися на знаменах верховодами та політичними інтриганами, бо ніколи ті, що б'ються із-за якогось шматка, не скажуть, що вони б'ються саме з-за шматка, а наговорять «великих слів велику силу», – така думка, що нерозумне потомство так зразу й повірить їм; се звичайний хід історії.

Ніколи Україна не боролась ні за який свідомий загальноукраїнський ідеал, і ніколи не існувало свідомого загальноукраїнського патріотизму, бо ніколи інтереси і потреби різних станів української людності не були однакові, а, навпаки, ворогували між собою, і казати про якусь цілокупну Україну, про її боротьбу за долю рідного краю – значить завдавати брехню свідомо чи несвідомо. Всяк боровся тільки за себе, за свою «долю», себто інтереси, і змагався використати силу і «патріотизм» підлеглих станів для задоволення тих інтересів.

Не за віру батьків і не за «неньку Україну» боролося високе українське шляхетство, а за панування свого стану на Україні, і змагалося вирвати те панування з рук поляків, і інших «ворогів»; не за Україну, а за свої «привілеї» боролося і козацтво, що виїжджало на шиях поспільства і з презирством на його дивилося; не за Україну боролися верховодячі сфери духовенства українського, боронячи самостійність української церкви, а за своє панування в тій церкві; вони через се хилилися й до Польщі, бо католицька Польща більш забезпечувала їм ту самостійність панування, ніж православна Москва, під владою котрої вони боялися грати другорядну ролю, як се потім і сталось;

Через се ж саме просте духовенство і ченці, не дуже забезпечені матеріально, залежні від вищої ієрархії, більш опановані як пануючі, горнулися до московського православія та білого царя, бо рахували на панську ласку і підвищення свого стану, котрих їм важко було здобути, під польським або яким іншим владінням; так саме тягло до православія та білого царя і все поспільство, котре не знало супокою серед козацької завірюхи, а грало ролю гарматного м'яса в руках всіх станів, що були над ним, боролось за привілеї тих станів, вічно горіло в пекельному огні і вічно бідувало, а як підіймалось гайдамацькими загонами, так не проти Польщі, а взагалі проти утисків та винуватців соціального гніту, з якого б коліна – польського чи українського – вони не походили.

Наші письменники дуже легко розв'язують се питання, зачисляючи декого з історичних українських діячів до «зрадників», «перевертнів» тощо, гадаючи тим способом побороти всі історичні непорозуміння та приписуючи зраді окремих осіб, в ліпшім разі – партій, всю вагу складних соціальних подій. Не в зраді тут річ, – се дурниця і більш нічого; вага в суперечності станових інтересів, в тім, що кожен стан тяг в інший бік і намагався, коли мав силу, потягти в той бік і всіх других, – кожен стан таким робом робився зрадником супроти іншого, а се саме зводить питання про зраду аd absurdum; панувала «українська» ідея того стану, який мав під той або інший час більше сили використати другі стани в ім'я своїх власних інтересів. Українське шляхетство ближче стояло по своїм змаганням, матеріальним і духовним потребам до шляхетства польського, більш було споріднене з ним, ніж з українським поспільством, з котрим у його не було нічого спільного, крім залежності, що становила привілей однії частини українців супроти другої.

За сі привілеї бились українські пануючі верстви з польськими або московськими, боролись за владіння хлопами, маєтками та властю, а зовсім не за волю батьківщини або віру. І «воля», і «віра батьків» у кожного стану були свої і виявлялись ні в чому іншому, як у реальних життєвих потребах, за котрі тільки і йшла боротьба. А «ненька Україна» була ні чим іншим, як лиш гаслом, під окликом котрого пануючі верстви гріли собі руки.

Павло Грабовський

Из письма Борису Гринченко. 1901 год.

Читайте по теме:

Андрей Манчук. Триста лет мифологии

Андрій БондаренкоАктуалізація лівого руху в Галичині можлива

Ян Ретс. Казочка про українську революцію

Cергей КиричукИнтервью с Валерием Солдатенко

Андрей Манчук. Киев. Традиция Первомая

Микола СкрипникЛенін та національна справа

Володимир ЧемерисЧемериські війни

Андрей Манчук. Миранда в Киеве


Підтримка
  • BTC: bc1qu5fqdlu8zdxwwm3vpg35wqgw28wlqpl2ltcvnh
  • BCH: qp87gcztla4lpzq6p2nlxhu56wwgjsyl3y7euzzjvf
  • BTG: btg1qgeq82g7efnmawckajx7xr5wgdmnagn3j4gjv7x
  • ETH: 0xe51FF8F0D4d23022AE8e888b8d9B1213846ecaC0
  • LTC: ltc1q3vrqe8tyzcckgc2hwuq43f29488vngvrejq4dq

2011-2020 © - ЛІВА інтернет-журнал