Живий привид у мертвому домі

У 1992-му році – романтичному році першотворення Незалежності, віддаленому від нашої доби цілими геологічними пластами, коли люди ще ентузіастично «наводили» будильник перед шостою, аби послухати мелодію Гімну, ця книга – двотомовий «Нарис історії України» Дмитра Дорошенка, видрукуваний у Києві накладом у майже сто тисяч примірників – поставала чимось значно більшим за вузькофахову працю.

Досить згадати, що саме вона правила для вчителів за відсутній підручник з цього предмету. Зрештою, останнє натоді усім видавалося зрозумілим та умотивованим: полишена ще від попередньої епохи благенька брошурка «Історія Української РСР», всуціль напхана казенним славослів’ям Переяславській раді, ні в які ворота не лізла. А це був перший масовий і приступний загалу репринт непідцензурного діаспорного видання, вільного від  заіржавілих мантр про «одвічне  прагнення до возз’єднання з великим російським народом». Та й сама книга колишнього міністра  закордонних справ при «його світлості Ясновельможному пану гетьманові» Павлові Скоропадському під ту пору направду видавалася цілком респектабельною: добірна українська мова, широке охоплення джерел (впереваж із часів козаччини), деталізований виклад матеріалу – можливо, навіть надміру деталізований, бо серед іншого там оповідалося і за такі друго- та третьорядні постаті, як генеральний за часів Розумовського осавул Петро Валькевич чи турецький авантюрист Ахія – мікроскопічний персонаж історії Запоріжжя 20-х рр. XVІІ ст.

На додачу і постать самого Дмитра Дорошенка окреслювалася цілком суголосною стилю і горизонту епохи світанкової «розбудови держави», коли гасло вируючих майданів «Україні – волю» було доповнене невинним уточненням – «і ринкову економіку»: родовитий пан з давнього старшинського роду, свій серед своїх у колі «статусних» політиків Російської імперії (не випадково ж у 1917-му очолюваний князем Львовим Тимчасовий уряд  саме його призначив «крайовим комісаром Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора» – чи хтось може уявити собі, наприклад, Павла Грабовського або Архипа Тесленка в мундирах «генерал-губернаторів»?), водночас – чільний діяч українського руху і людина, надзвичайно далека від усіляких там «соціалістичних утопій», якими так необачно захоплювалися «народники», зокрема й Грушевський… Саме з огляду на це, до речі, «Ілюстровану історію України» Михайла Сергійовича, хоча й пошановували офіційно, проте на педагогічних семінарах методисти не забували наголосити, що викладати все ж краще «за Дорошенком»: бо у Грушевського забагато говориться про простолюд і замало про еліту та «державотворчі зусилля українського шляхетства».

Цю ідилічну картину псувала лише одна незрозуміла багатьом деталь: у Дорошенковій історії взагалі ніде – жодним абзацом, жодним реченням, жодним словом – не згадувалося про Устима Кармелюка. Загадково німував і укладений в алфавітному порядку скрупульозний «Покажчик імен» до «Нарису…»: Кармалюк там мав бути неодмінно – «акурат» між маловідомим шведським дослідником Північної війни Карльсоном та наказним переяславським полковником Карпекою, якого разом з Полуботком заморили у Петропавлівській фортеці… Але його там не було. Без пояснень – просто не було… Вчителям це видавалося якоюсь незрозумілою дивиною. Не міг же сумлінний історик справді забути про центральну постать в українській соціальній історії першої третини XІX ст.? Та й, зрештою, не за Дорошенка усім йшлося, а за фундаментальні методологічні засади викладання української історії – як усіх тоді переконували, нарешті автентичної і правдивої. Щоб отак взяти й «видерти» з неї Кармелюка, особливо пам’ятаючи,  що нещодавно ще і повість-казку Марка Вовчка «Кармелюк»  у школі вивчали, і чудовий роман Старицького про нього не раз перевидавався, та й історичний серіал з Іваном Гаврилюком у ролі отамана всі бачили?.. Зрештою, і діти по селах «у Кармелюка» гралися, ­а тут, виходить, треба це все враз одрубати…

На запитання здивованих вчителів методисти з управлінь освіти  знехотя відповідали, що зараз багато що переглядається, оцінюється по новому – тож на Кармалюкові та всілякій там іншій голоті акцентувати не треба, а краще вивчати родоводи українських князів, або з’ясувати, у кого з учнів серед предків були дворяни, купці та маєтні козацькі полковники.

І лише проминувши «на одному подихові» два з гаком десятиліття після 92-го року, вщерть виповнені «оптимізованим»  школами, «укрупненими» лікарнями і дівчатами з малих містечок, перед якими розгорнулася блискуча кар'єрна перспектива виходу на найближчу трасу, починаєш розуміти, що ні – не забував нічого колишній міністр і генерал-губернатор.

Та й Леонідові Кравчуку, що він, тільки-но полишивши рихтувати ідеологію для потреб рідної йому ЦК КПУ, якраз у той час заповзявся з поміччю пригодованої інтелігенції ставити підпори під «розбудову», на пам'ять теж гріх було скаржитися. Бо і перший зі своєї емігрантської далечіні, і другий з вікна президентського кабінету на печерських пагорбах бачили і розуміли потреби рідної їм соціальної верстви значно краще, адекватніше й притомніше, аніж усі гурти ентузіастичних патріотів, які так вірили, що нарешті «запануєм і ми, браття, у своїй сторонці».

Симптоматично, що на ніс галеона буржуазної України фігуру Кармелюка не виставляли ніколи, хоча кого лише туди не ладнали –  і  князів та гетьманів, і Винниченка, і Бандеру, і навіть Брежнєва зі Щербицьким. Одначе поставити Кармалюку пам'ятник та покладати туди раз на рік букетика не спадало і не спадає на думку жодному голові облдержадміністрації. Бо вже сама лише згадка про експропріатора з подільського шляху актуалізує непідконтрольні асоціативні ряди, яким поки що не в змозі дати раду істеблішмент.

Власне, тут маємо справу із направду унікальною ситуацією, коли мітотворення правлячої верхівки виявляється безсилим перед шорсткою автентикою класової реальності. Кармелюківський соціальний рух – тобто, сільська герілья у формі перманентних експропріацій (а то був таки справжній рух, бо згідно з поліційними ж документами в акціях «кармелюківців» брало участь до 20 тисяч люду), яка тривала більше ніж два десятиліття і охопила Волинь, Київщину, Поділля (особливо Літинський та Летичівській повіти – базові райони опору, нашу Сьєрра-Маестра XІX віку) – це позбавлені сторонніх домішок кристали чистої класової боротьби, «дискурсивне поле», у якому не лишається місця для жодного іншого конфлікту, окрім станового.

Натомість «власники України» (і це стосується усіх їхніх фракцій – від «москвофілів» до «ультранаціоналістів») з дорогою душею погодяться визнати точкою відліку соціальної парадигми будь-який геополітичний, релігійний, етнічний, культурно-світоглядний, регіональний антагонізм, але тільки не класову боротьбу. З якої Кармалюк розпочинав у 1813-му (перші після втечі з царської армії «екси» майна сільських глитаїв)  і якою завершив у 1835-му (коли був убитий із засідки шляхтичем Рудковським, готуючи напад на поміщицьку економію) свій шлях в історії.

…Це може видаватися дивовижею і для тієї епохи (перша третина XІX ст. – час, коли в Англії ще навіть чартистський рух не розпочався, а в Україні цвинтарна тиша покріпаченого селянського моря лише вряди-годи порушувалася глухими чутками про «сина Гонти», який десь готує нову Коліївщину), і для того терену (Поділля з його строкатим етнічним складом – українці, поляки, евреї, із задавненою конфесійною ворожнечею православних, римо-католиків, старообрядців). Але історичний персонаж з повним іменем Устим Якимович Кармелюк виявився єдиним, хто безпомильним соціальним інстинктом відчув: не щось інше, а саме майнова нерівність – корінь усього лиха. А відчувши це – зробив практичні висновки, ніколи не даючи звести себе на манівці бодай і неусвідомленого, але від того не менш погибельного класового ренегатства.

Так, він забирав майно у заможних євреїв («Прийде нічка темненькая,/ Треба спогадати,/ Треба їсти, треба пити /Нігде ж його взяти //Знаю жида багатого / Бородою маше /Як позволю своїм хлопцям / То все буде наше»,­ – співається в записаній Степаном Руданським народній пісні). Але забирав його разом з Лейбою Кігманом, Менделем Гонталем та Ароном Віняром, які перебували в його загоні; він нападав на маєтки польських дідичів (бо всі великі землевласники на Правобережжі тоді були поляками) – і одну з «явок» своїх мав у домі Олександра-Станіслава Вітвіцького, який потім по всіх поліційних протоколах вперто свідчив, що Кармелюк «в доме его никогда не бывал, сообщения никакого не имел». Проте найбільше серед «кармелюківців» було покріпачених українських селян, на шиї у яких сиділи і польський пан, і єврейський лихвар, і свій «рідний» український глитай. У ланцюзі соціальної експлуатації він опинився до селянина найближчим – саме тому Кармелюк і розпочав зі «своїх». Перші «екси», які втікачі з царського війська Кармелюк та Данило Хрон здійснили у 1813 році, на самих початках селянської війни на Поділлі, були нападами на глитаїв села  Дубового – Федора Шевчука та Івана Сала.

Син останнього згодом свідчив поліції, що їхньою родиною «понесено убытку в худобе и других вещах на тысячу четыреста золотых» – такою величезною сумою міг оперувати далеко не кожен гоноровий польський пан. І перед ваготою цього факту пощезають, ніби паморозь на весняному сонці, фальшиві мітологеми про «єдину загальнонаціональну родину», про те, що «всі ми – брати українці, і в нас усіх спільні інтереси»… Бо коли в одного майна на тисячу чотириста золотих, а іншому на обід і сухого хліба не вистачає, то хтось тут – братом, а хтось – катом.Так було в добу Кармелюка, і в наші часи лишилося так само. І голови рад та адміністрацій, які з радістю встановлюватимуть пам'ятники кому і чому завгодно – від диктатора Петрушевича на Заході до коня геройського маршала Жукова на Сході – мудро і зі своєї позиції класово-адекватно «забуватимуть» Кармелюка. Проблема полягає в тому, аби ми пам'ятали.

…Починаючи з 90-х років XІX ст. у львівському часописі «Зоря» друкувалися записані одним фольклористом прецікаві свідчення старих подільських дідів, які ще пам’ятали за ту опоетизовану згодом у піснях і переказах герілью. Одне місце там вражає мене особливо: «Питають одного селянина: а в цих Медоборських горах ховався Кармелюк? – «Він не ховався. А навіщо ж йому було ховатися, коли він був Кармелюк». Це квінтесенція народного бачення класової боротьби – як суті, явища, процесу. Бо класова боротьба – то не бульварний роман, у якому хороші наприкінці обов'язково одружуються, а погані витирають сльози.

Кармелюк теж формально не переміг, а програв – бо він не скасував на Поділлі кріпаччину, і не спромігся експропріювати всіх поміщиків свого краю. Він спромігся на інше – можливо, значно вжливіше в метаісторичному аспекті: він приніс війну туди, звідки вона почалася – у простір великопанських віталень, де обговорювали найостанніші паризькі моди і віддавали доручення шмагати до смерті селян на стайні, де поважні пани за картярським столом програвали один одному цілі села, де співчували романтичним героям новел Проспера Меріме і віддавали селянина у солдати на 25 років – просто за те, що він не так на пана поглянув.Тільки в такій війні колишній раб отримував змогу вилікуватися, зустрівшись віч-на-віч із собою справжнім – або, як напише згодом Сартр у передмові до книги Фанона «Прокляті землі», звільнивши свій дух для автентичної поведінки. Іншими словами, Кармелюк і його «хлопці» були першими, хто перестав «ховатися» – і це стало найбільшим жахом для «тих, хто зверху».

І воно лишається для них жахом і донині. Зрештою, сучасні пани  насправді бояться не грабіжництва, – бо воно відтоді і досьогодні лишається суттю їхньої соціальної поведінки, – а саме експропріації, коли не забирають й привласнюють, а відбирають і роздають – як Кармелюк панські гроші. Коли відповідають селянською кулею на ментовський «беспрєдел». Коли опираються владі – самостійно, а не під вицвілими прапорами клоунадно-партійних «опозицій» з їхнім пересувним – від області до області – цирком.

Бо якщо в мертвому домі української політики і лишився ще хтось живий – то тільки цей привид. Усіх інших давно пеперетворили на мертві пам'ятники.

Олександр Хоменко

Також читайте:

Ерскін Колдуелл. Хліб в Ужку

Андрій Манчук. Пісні карпатської герільї

Дмитро Колесник. Український робітничий дім

Андрей Манчук. Киев. Традиция Первомая

Володимир Чемерис. Чемериські війни

Андрей Манчук. Триста лет мифологии