Виклики виборів і відповідь зліваВиклики виборів і відповідь зліва
Виклики виборів і відповідь зліва

Виклики виборів і відповідь зліва


Володимир Чемерис
Переважна більшість українців – від Галичини до Донбаса – не бажають більше жити в умовах війни, придушення громадянських прав, «ринкових реформ» і злиднів

27.03.2019

Українці проти Системи

«Невже 31 березня їм прийде кінець? Аж не віриться». Це питання стало фразою останніх місяців у соцмережах. Переважна більшість українців – від Галичини до Донбаса – не бажають більше жити в умовах війни, придушення громадянських прав, «ринкових реформ» і злиднів. День голосування на президентських виборах, коли, як очікується, Петро Порошенко може навіть не вийти до другого туру, сприймається мало не як день визволення.

Між тим, як свідчать соціологічні опитування, значна частина українців вже не шукає нової моделі державної політики і економіки на заміну збанкрутілої. Вони хочуть вийти за межі існуючої Системи – вперше з часу протестів «України без Кучми», коли ця вимога зміни Системи була артикульована у суспільстві. І понад чверть з них готові проголосувати за іронічного коміка Зеленського, який і досі уникає систематичного викладу своєї президентської програми. Ймовірно, що актор виграє і перший, і другий тур виборів.

Граблі

Втім, сам Зеленський, який здобув визнання і побудував найбільший в Україні сегмент шоу-бізнесу в межах існуючої Системи, виходити з неї нікуди не збирається. Він змушений відповідати на питання представників США, ЄС і МВФ, які здійснюють де факто зовнішнє управління процесами в Україні, але для яких новоспечений політик є досі terra incognita.

Зеленський, здається, не розчарував західних партнерів. Він заявив про свою прихильність домовленостям з МВФ, курсу на вступ до НАТО та ЄС, «медичній реформі» та особисто до пані Супрун. Окрім того, кандидат виступив за встановлення відповідальності журналістів за зміст опублікованих ними матеріалів. Тобто, політичний, економічний курс країни, а також зовнішнє кураторство він обіцяє залишити незмінними. Про те, що цьогорічні вибори будуть черговими виборами без змін свідчать і приєднання до команди Зе «єврооптимістів» та те, що сам кандидат є представником великого бізнесу, а базою його виборчої кампанії є загальнонаціональний телеканал, який належить одному з найбільших олігархів, який конкурує з олігархом – президентом.

Втім, не лише лідер перегонів, а й усі кандидати на булаву, які знаходяться у верхній частині турнірної таблиці, є представниками різних фракцій великого капіталу – і тому безглуздо сподіватися на докорінну зміну соціальної і політичної Системи з їх перемогою. А саме така зміна і є не висловленою, але питомою вимогою українців не лише на цих виборах, а й під час усіх Майданів в історії сучасної України. З перемогою Зеленського ми напевне вп’яте паступимо на ті ж граблі: помінявши президента, не поміняємо насправді нічого.

Проте, все таки різниця між кандидатами є. Вона – у питанні миру і війни. Різниця між тими, хто говорить про «мир після перемоги» та про чергові раунди переговорів за участю західних партнерів з метою «примусити агресора» та між тими, хто виступає за peace now через внутрішні зміни в Україні, які б знищили причини війни.

Серед реальних кандидатів прибічник peace now лише Юрій Бойко. Так само він єдиний з рейтингових кандидатів декларує відновлення громадянських прав українців. Зокрема, скасування закону про «декомунізацію».

Пікнік на узбіччі

Попри те, що перемогти в умовах чинної Системи сьогодні можуть лише системні кандидати, ліва вимога зміни Системи і протест проти «ринкових реформ» домінують в умах українців. Суспільство театру, обличчям якого сьогодні є кандидат – актор, черговий раз розігрує виставу сценічних змін без змін за межами сцени. Але реальних політичних сил, здатних зруйнувати стіни цього Одеону, а не лише поміняти декорації, не видно. Українське суспільство реально ліве за своїми внутрішніми вимогами, і навіть ультраправі експлуатують ліві гасла. Існує соціальний запит на появу реальної лівої сили. Але відповіді на цей запит не чути. І проблема тут не лише у репресіях, арештах і заборонах, встановлених на державному рівні, не лише у офіційній пропаганді та кураторстві українських «правоохоронців» над відверто нацистськими парамілітарними угруповуваннями.

Проблема насамперед всередині самого українського лівого руху, який сьогодні являє собою низку гуртків. Гуртків, частина з яких знайшла собі комфортне місце на узбіччі української дійсності, час від часу беручи участь у пропагандистських «патріотичних» кампаніях та шукаючи у своїх колегах – конкурентах по лівому табору «руку Кремля». Але самоцензура і пристосування до вимог встановленої з 2014 державної цензури та «відмежування» заради «ідейної чистоти» не породжують нової якості або нового політичного суб’єкта.

Соціальний запит

Проте не все зводиться до намальованої вище і спеціально дещо акцентованої картини. Нагальним є об’єднання численних лівих гуртків та незалежних профспілок на кшталт грецької Сірізи (на початках її існування) чи уругвайського Широкого Фронту. Це дало б можливість не лише сподіватися на електоральний успіх вже на парламентських виборах 2019, не чекаючи на місцеві вибори 2020 (і зараз у місцевих радах є кілька тисяч депутатів лівої орієнтації). Це могло б запобігти і спробі, абсолютно в дусі сучасного українського театру, узурпувати залишки лівих партій, а разом з ними – ліву ідею, ставлениками Порошенка (Соціал-демократична партія Капліна) або Авакова (Соціалістична партія Ківи).

Але, окрім цього, постання українського лівого руху важливе як постання суб’єкту, який був би здатний запропонувати соціальний порядок денний для майбутнього цілком імовірного Майдану. Майдану, для якого існують соціальні причини і який може виникнути внаслідок чергових невдалих спроб змінити Систему виборчим чи парламентським способом.

Соціальний запит на появу політичної сили, яка б представляла інтереси робітників чути і у класових протестах, які підсилились останніми роками. Свідчення цього – тисячні демонстрації, які час від часу проводить Федерація профспілок України, марш роменських лікарів проти закриття медичних закладів, страйки шахтарів Волині та Луганщини з вимогою виплати зарплат та гірників Кривого Рогу з вимогою підвищення плати за працю. ФПУ успішно «зливає» протести, вимоги лікарів і транспортників влада успішно ігнорує, а шахтарі та гірники тішаться лише частковими успіхами. Розуміння того факту, що досягнути реалізації своїх часткових інтересів та ще й без свого класового політичного представництва, неможливо, з неминучістю має привести до висунення вимог не просто виплат зарплат, а до зміни соціально-економічної політики держави. Зміни, якої без лівої політичної сили досягнути неможливо.

А ці вимоги можна сформулювати у трьох пунктах:

1. Припинення війни як головної підстави для придушення свобод та розділення українців.

2. Відновлення громадянських прав: свободи слова, совісті, зібрань, об’єднань та вираження поглядів.

3. Соціальні реформи і припинення «ринкових реформ»: медичної, освітньої, пенсійної; приватизації промисловості, землі та надр.

Володимир Чемерис

Читайте по теме:

Руслан КоцабаЗакликаю вас не мовчати

Денис ЖаркихСтрана тяжело больна

Володимир ЧемерисПрава людини після «Євромайдану»

Иммануил ВаллерстайнВосстания: здесь, там и повсюду

Андрей Манчук. Вино разлива 2011 года

Тарик Али«Дух времени»

Шеймас Милн. Сила и слабость глобальных протестов

Cлавой ЖижекНаступают опасные времена

Андрей Манчук«Красный Май? Можем повторить»


Підтримка
  • BTC: bc1qu5fqdlu8zdxwwm3vpg35wqgw28wlqpl2ltcvnh
  • BCH: qp87gcztla4lpzq6p2nlxhu56wwgjsyl3y7euzzjvf
  • BTG: btg1qgeq82g7efnmawckajx7xr5wgdmnagn3j4gjv7x
  • ETH: 0xe51FF8F0D4d23022AE8e888b8d9B1213846ecaC0
  • LTC: ltc1q3vrqe8tyzcckgc2hwuq43f29488vngvrejq4dq
2011-2018 © - ЛІВА інтернет-журнал