«Поводир» державної ідеології«Поводир» державної ідеології
«Поводир» державної ідеології

«Поводир» державної ідеології


Станіслав Сергієнко
Знищені сліпці-кобзарі викликають природній жаль, а «злі комуністи», які вчергове вчинили акт геноциду українців, постають як абсолютне, сакральне зло

11.01.2015

«Заплющ очі…».

Стоячи в холі київського кінотеатру «Жовтень» за декілька тижнів до його підпалу правими, в очікуванні сеансу свіженького українського фільму «Плем’я», ми з подругою говорили про українське кіно, як таке. Поряд у кіоску продавали різноманітну кінолітературу. Переглянувши купи книжок, мені стало зрозуміло, що їхні автори здатні хіба що на обговорення класичних стрічок Олександра Довженка та Богдана Ступки – але у межах суто традиціоналістичного дискурсу. Власне, «Плем’я» також разочарувало. Щоправда, сама ідея фільму мені подобається, але її реалізація жахлива.

Отож, дивитися «Поводир» я не збирався. Прем’єра цієї стрічки була запланована ще на листопад 2013 року , проте події на Майдані відклали її аж до 12 листопада 2014-го. Режисером та сценаристом фільму став Олесь Санін, який у серпні 2014 року отримав почесне звання «Заслужений артист України». Формально – «за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток України, вагомі трудові здобутки та високий професіоналізм», а фактично – за активну ідеологічну підтримку новоспеченого режиму. Адже Санін палко підтримував Помаранчевий майдан, а зараз, із таким самим завзяттям, підтримує проведення «АТО».

Українські ЗМІ багато писали про цей фільм, а мої колеги радили його подивитись, захоплено розповідаючи про сюжет стрічки. І от, вже після того, як згорів «Жовтень», я все ж попрямував до кінотеатру «Київська Русь» – найбільшого комунального кінотеатру України, та одного з найдешевших кінотеатрів у Києві. В касі по сусідству зі мною стояла молода сім’я, яка не могла вирішити, на який фільм піти – касир порадив їм саме «Поводир». Зал був майже повністю забитий людьми. Почався показ.

Події кінострічки Олеся Саніна відбуваються в 1932-33 роках на території Радянської України. Американського інженера-комуніста Майкла Шемрока вбивають у вагоні потяга співробітники ОГПУ – через документи, яки передав йому Микола Ситник (прототипом його можливо є нарком Микола Скрипник» –  єдиний «україновірний» комуніст у фільмі, якого знищив Сталін. Проте, сину інженера Пітеру вдається сховатися у проїзджаючому повз потязі. Волею випадку хлопець потрапляє в поводирі до сліпого кобзаря – Івана Кочерги. У минулому Іван був командиром роти армії УНР, отримав поранення в голову і осліп. Разом з ним воював і Володимир, головний антигерой-зрадник, що перейшов на бік більшовиків та бере участь у розстрілі своїх товаришів. На чолі спецгрупи ОГПУ він активно розшукує заховані у валізі Пітера документи. Далі радянська влада намагається позбутися сліпих кобзарів, які буцімто є втіленням християнської духовності, віри та справжньої українськості – та ще й можуть самотужки без проблем, наче ніндзя, нейтралізувати декількох енкаведистів. Арештами і хитрістю всіх кобзарів збирають докупи і знищують. Іванові, якого, за наказом Володимира, було прив'язано до стовпа, вдається звільнитися – і під час сутички з Володимиром вони обидва гинуть. А Пітеру зрештою вдається врятуватися і виїхати до США.

Цей банальний, та водоночас фантастичний сценарій містить у собі і класичний любовний трикутник (стосунки між співачкою Ольгою Левицькою, Майклом та Володимиром), акт зради (друга, вітчизни, товаришів), образи ідеального героя (кобзаря Івана) та злого лиходія-комуніста. Знищені сліпці-кобзарі викликають природній жаль, а «злі комуністи», які вчергове вчинили акт геноциду українців, постають як абсолютне, сакральне зло.

Вплив кіно на політику було визначено ще Леніном у розмові з Анатолієм Луначарським: «Вы должны твердо помнить, что из всех искусств для нас важнейшим является кино» – казав він. І хоча часи змінились, набув поширення інтернет, з’явився вільний доступ до будь-якої інформації, проте кінематограф ще й досі лишається важливим інструментом ідеологічної пропаганди. Про це не забули й автори «Поводиря». Аби глядачеві здавалося, що сюжет фільму заснований на реальних подіях, розповідь йде від першої  особи – а саме, від особи хлопчика-американця. Про це говорить у своєму інтерв’ю Олесь Санін: «Для мене був важливим провідник, той, чиїми очима розповідається історія в кіно… Мені потрібно було познайомити людей з світом героїв, про яких ніхто нічого не знає. Потрібен був той, з ким себе б асоціював герой, який сидить у залі. Для глядача хлопчик-американець у 1932 році більш близький, ніж люди, які тоді жили: співачка, незрячий бандурист чи дядя-енкаведист. Ми нічого про них не знаємо, так само, як той хлопчик…».  

В цьому ж самому інтерв’ю Санін наголошує на достовірності сюжету: «Вигадана історія – це те, що американський хлопчик став поводирем незрячого бандуриста. Усе інше: …знищення кобзарів, заборона музичних інструментів та репертуару… те, що купу електростанцій будували вибухами і таким чином знищували цілі українські землі та злочини влади – все це правда. Про це є кримінальні справи та реальні документи, факти, історії людей…». Проте, легенда про знищення кобзарів є висмоктаним з пальця міфом, які не змогли жодним чином підтвердити навіть провідні творці української націоналістичної міфології – Володимир В’ятрович та Ігор Кулик, які контролюють держархіви Служби безпеки України. Хоча вони чи не найбільше зацікавлені у документальному підтвердження байки, що насправді була вигадана у еміграції російським білогвардійцем Шостаковичем.  

«Харьковскую историю исследовал Кость Черемский. Много работал в архивах КГБ, но информации о трагическом съезде не обнаружил. Владимир Кушпет (автор книги «Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні (ХІХ—ХХ століття) считает, что этот съезд – все-таки миф – визнає Уляна Глибчук. «Михаил Полотай, член комиссии по проведению несостоявшегося съезда кобзарей в 1927 году весной 1989, когда бояться было уже нечего, категорически отрицал слухи о «расстрелянном съезде». Отрицали их и кобзари старшего поколения – Евгений Адамцевич, Александр Маркевич, Григорий Ильченко, Георгий Ткаченко» – пише сучасний дослідник.

Зрештою, якби сценаристи стрічки були елементарно обізнані на класичній українській літературі, вони б знали, що кобзарі та їхні образи постійно, і без цензури використовувалися в радянській культурі на у 1930-1950 роках – зокрема, у творчісті Тичини та того ж самого Довженка. Кобзарі грали в українських театрах, де працювали всесвітньо відомі капели бандуристів, а найбільш «сталінський» український фільм цієї доби – «Богдан Хмельницький» – взагалі містить відому сцену, де козаки на Січі посилають кобзарів підбурювати народ до повстання. А отже, сценаристи Олесь Санін, Ірен Роздобудько та Олександр Ірванець свідомо маніпулюють думкою громадян України.

Втім, не всі гребують брехнею. І якщо поп-співачці Джамалі байдуже, кого грати в кіно, то поява «лівого» Сергія Жадана, який виступив у образі харківського футуриста Михайля Семенка, відверто мене здивувала – хоча він з'являється у кадрі лише на кілька секунд, читаючи вірша. Як на мене, поет, який декларує свою громадянську позицію, мав би відмовитись від участі в фільмі, що відверто підігрує правим настроям в суспільстві – хоча, можливо, він просто не був ознайомлений із сценарієм.

Ще після помаранчевого майдану Санін стверджував: «кіно не може бути політичним». Проте, його фільм –  це відверта політична пропаганда, що кон'юнктурно проводить лінію правлячого режиму. Відомо, що цю стрічку лобіював та фінансував Арсеній Яценюк – а сам Санін під час останньої виборчої кампанії активно співпрацював з провладним «Народним Фронтом», використовуючи свій фільм для його піару. Тож, не дивно, що його черговий кінопродукт цілковито вписується у домінуючий націоналістичний та антикомуністичний дискурс еліт.

Ще одну ноту до розуміння концепту кінострічки додала під час прем’єри на Одеському кінофестивалі композиторка Алла Загайкевич: «Мы старались сломать стереотипы шароварщины, избавиться от негативных шаблонов украинской культуры». Вочевидь, під «негативными шаблонами» та «шароварщиной» розуміється радянська, чи то просто націоналістично незаангажована культура, яка була «репресована» у фільмі на користь справжньої селянсько-патріотичної шароварщини.

Після сеансу люди стояли в черзі до «розкуркуленого» туалету, в якому не працювали пісуари, та лаяли «ватніків», яких «треба вбивати тому що «совок» нам не потрібен». Ось таке воно, брехливе, але «класово вірне» кіно – кіно класу буржуазії. Але чи відповідатимуть за свої вчинки «діячі культури», які заради слави та користі роздмухують ненависть та ворожнечу у хворому на шовінізм суспільстві, де на вівтар псевдо-патріотизму вже поклали тисячі людських життів?

Станіслав Сергієнко

Читати по темі:

Андрій МовчанХто підпалив «Жовтень»?

Сергій Бочечка«Характерник» нової епохи

Георгий ЭрманИнтервью с Георгием Касьяновым

Андрій Манчук«Січневе повстання. «Роля хлопчаків»

Микола СкрипникНародна освіта за десять років

Cергей КиричукИнтервью с Валерием Солдатенко

Сергій Жадан. «Почну писати новий роман про проблеми робітничого класу»

Назар Шешуряк, Андрій Сігунцов «Зігафлок» і сором дивитись у дзеркало

Андрій Мовчан Не показуй мультики дітям!

Дмитрий Мануильский Украина: легитимация фашистского дискурса


Підтримка
  • BTC: bc1qu5fqdlu8zdxwwm3vpg35wqgw28wlqpl2ltcvnh
  • BCH: qp87gcztla4lpzq6p2nlxhu56wwgjsyl3y7euzzjvf
  • BTG: btg1qgeq82g7efnmawckajx7xr5wgdmnagn3j4gjv7x
  • ETH: 0xe51FF8F0D4d23022AE8e888b8d9B1213846ecaC0
  • LTC: ltc1q3vrqe8tyzcckgc2hwuq43f29488vngvrejq4dq

2011-2020 © - ЛІВА інтернет-журнал