Десять років соціальної боротьби

Такого суб’єкту досі немає, але задля його створення ми працюємо разом з «Лівою»

Теги матеріалу: криза, ліві, опортунізм, пам`ять, політики, профспілки, солідарність, україна, фото, чемерис

01.06.2021

«Может быть один взгляд назад
Мне откроет в будущее глаза»

Группа «Воскресение»

Десять років тому одним з головних змістів громадської діяльності була боротьба за свободу зібрань.

Ми мали на той час відносну свободу слова, совісті та об’єднань. Існували різні ЗМІ, які доносили різні точки зору, в тому числі й вкрай опозиційні до тодішнього президента Януковича.

І, як не дивно це виглядає з точки зору сьогоднішньої України, жоден телеканал чи інтернет-сайт не був закритий і жоден журналіст не потрапив до тюрми за державну зраду через те, що висловив свою точку зору. Жодна партія не була заборонена.

З часів «пізнього Кучми», після акції «Україна без Кучми», до Майдану 2013-14 в Україні настала відлига. Відлига у дотриманні громадянських прав.

Найбільшою проблемою було те, що 2009-го уряд Юлії Тимошенко запропонував законопроект N 2450, який обмежував право українців збиратися на мітинги і демонстрації. 2010-го Тимошенко програла вибори. І Партія регіонів, яка натомість владу отримала, взялася цей законопроект зробити законом. Адже для будь-якої влади акції протесту небажані. Принаймні, вони мають бути під контролем.

У відповідь ми організували ініціативу «За мирний протест». Громадянська кампанія привела до того, що законопроект 2450 був провалений – завдяки КПУ й частині Партії регіонів з пам’ятним Михайлом Чечетовим. І тодішня влада, по суті, не мала правових підстав заборонити чи розігнати Майдан, який вибухнув у грудні 2013-го.

Ми чудово розуміли, що влада Януковича є владою великого капіталу, так само, як і влада Кучми, Ющенка і Тимошенко. Просто попередники Януковича представляли інші фінансово-промислові групи з інших регіонів. Але найважливішим було те, аби соціальні рухи в Україні могли висловлювати свої прагнення і свій протест, без тиску і заборон. І у такий спосіб змінювати Україну.

Влітку 2013-го біля Кабміну відбувалися два профспілкові мітинги. Один – луганьских шахтарів з Краснодону, другий – жінок-робітниць з Червонограда на Львівщині. Вони говорили різними мовами, але вимоги їх були однаковими. Скоро обидві акції злилися в одну.

Але можливостями, які надавала українцям свобода зібрань, скористалися не соціальні рухи. Рушіями Майдану 2013-14 стали київська ліберальна офіс-інтелігенція, прозахідна дрібна буржуазія – за активної участі ультраправих.

У січні 2014 я був у Дніпропетровську. Коли Кличко з трибуни Майдану закликав робітників до страйку, представники місцевих профспілок просто запитали: яка нам насправді різниця – Янукович чи Кличко? Що виграють робітники від зміни президента – а що вони втратять, коли влада опиниться у руках прихільників тотальних неоліберальних реформ? Страйку так і не відбулося, адже інтереси робітничого класу України та інтереси київських буржуа принципово різнилися між собою.

Попри це Майдан 2013-14 років, як і усі попередні майдани, мав соціальні причини, і його учасники схвально відгукнулися на соціалістичну по суті програму «10 пунктів», з якою я виступав там 19 січня 2014. Але український лівий рух знаходився в атомарному стані, та був нездатний протистояти ультраправому вуличному і ліберальному політичному домінуванню. І наразі знаходиться у такому самому стані.

З тих пір в Україні наочно втілився роман Оруела. Свобода – це рабство. Мир – це війна. Можна ще додати на 30-ту річницю незалежності України: державна незалежність – це повна державна залежність від Вашингтону.

Люди, які свого часу обурювались і виходили на вулиці з приводу вбивств і переслідувань журналістів, з приводу заборони і розгону мітингів, тепер з піною у роті пояснюють усім нам, що ув’язнення і, навіть, убивства, є правильними. Бо ув’язнюють, катують і вбивають ворогів і агентів – тобто неправильних. І розганяють нацисти мітинги не через судове рішення, а тому, що мітинги проти війни нібито є антидержавними.

Частина тих людей, які в Україні називали себе «лівими», обрали втечу від свободи (майже за Фромом). Бо так безпечніше і комфортніше – з усіх, фізичних і фінансових боків, – у країні переможного фашизму.

Я згадав про те, що відбувалося у нас протягом останніх десять років, у зв’язку з 10-річчям журнала «Ліва» – і не стільки задля мемуаристики. Нам конче необхідно зрозуміти, що треба робити далі. Соціальні причини, які виводили українців не на один Майдан, нікуди не ділися. Із зміною прізвищ президентів вони не зникли, а тільки посилюються із року в рік.

Якщо ці причини не будуть вирішені виборами або парламентським шляхом – а вони виборами і парламентом не вирішуються, як українці вже переконалися у 2019-му році – тоді вони будуть вирішені на Майдані. Байдуже, подобається нам Майдан як явище, або ні.

Бо Україна потребує не ринкових реформ, а соціальних змін. І щоб ці зміни настали – через вибори, Майдан чи повстання – Україні конче потрібен лівий, соціальний політичний суб’єкт.

Такого суб’єкту ще досі немає, але задля його створення ми працюємо разом з «Лівою».

Володимир Чемерис

Читайте по теме:

Андрей Манчук. «Ліва». Десять лет спустя

Артем Кирпиченок. Хотим все знать

Ноам Хомский. Сова Минервы вылетает в сумерках

Володимир Чемерис. Вісім пунктів до зміни системи

Андрей Манчук. Сто лет запрещенной революции

Дмитрий Колесник. Как мы слонов освобождали

Илья Деревянко. Капитализма с человеческим лицом не будет

Олег Ясинский. Левая? Альтернатива? Кризис?

Лори Пенни. Почему мы не продадимся